або: вид цієї поважної пані ділає на мене як „пруський квас“, дістану розлив жовчі через її холод…
— Не дивуйтеся; я не міг загамувати своєї злости. Бачити молоду дівчину, як досвітну зорю, як раннє сонце, а холодну, байдужну до нас.
— Хоч би для самих пустих компліментів я держуся здалеку від людий. Але я більше говорю, як привикла; це тому, що не побачимося. Час мені до школи на пополудневу науку. Бажаю вам щастя на новому місці і в дальшому житті.
— Учителювання я скоро покину; буду старатися дістати працю в редакції, або в кінці в театрі…
— Зверніться до наших редакторів, до наших людий, коли справді покидаєте школу і пристаєте до літератів.
— Я не придбав у школі достаточного знання руської мови, щоб нею писати.
— Я знаю, чого нас у школі вчать, — і знаю, що деколи лекше писати польською чи навіть німецькою мовою ніж рідною. — Хоч ми в семинарі мали щирого професора української мови та всіх инших предметів мусіли вчитися в чужій мові. Так майже несвідомо та без ніякого труду писала я і польські шкільні завдання віршами; учителька варшавянка пані Махчинська мала на мене велику надію; усе договорювала: „аньолечку, ти наша майбутня Оржешкова та разом і Конопніцка“. Однак мене не заманювала ця легкість у пи-