над книжкою, наче б уважала, що діти читають, так що ніяк їм мене оглядати. Більше як десять „золотої молоді“ перейшло через клясу. Не підношу голови, але тихо кажу хлопцеві з першої лавки зачинити двері від канцелярії.
Йдіть — кажу до дітий — до дому! — і сама перша виходжу. На скруті до школи стрічаю самого управителя. У фраку, без нагортки і капелюха, вітер розбурхав його довге, вже сиваве волосся і бороду, — задиханий у руках тримав свічники — і завинені в червоний папір пачки Milly–Kerzen — —; хоч буйна в мене уява, не добачую тут у нім символу світоча — педаґоґа, що несе світло; бачу кепського лакея, котрому пани казали швидко салю прибрати до забави. Задержався у свойому розгоні по болоті.
— Цо? пані одходзі — єще нєма чвартей ґодзіни! Цо то значи такє спелнянє обовйонзкуф?
— При тім, що діється в школі, учити не можна. А проте я сьогодні знову на заступстві — і бачу, що всі пани учителі здорові і не мають достаточної причини не вчити.
— Па–а–дам — до нуґ… як би не знав з гніву, що сказати, бо не тільки так низько, але зовсім не кланявся мені. Ще раз сказав: Па–а–дам — до — нуґ — і зобачими — як сєм то сконьчи нєпослушеньство для владзи.
Другого дня рано не застаю у своїй клясі лавок, стіл поваляний шмінками: характеризували-
