„води внести та рано затопити в печі“, не хотіла за ніщо в світі лишитися в школі на ніч. Не помогли дарунки: запаски та хустини… Та я звикаю вже до своєї самоти, не боюся вже ні умерлих ні живих… Часто переїзджають — волочаться туди цигани, а дівчина каже, що вони у грабаря нераз ночували. Раз налякана каже: — Нечиперович утік із Самбора, скривається тут близько в лісі на „Помєрках“; бігме, люди його виділи. Я боюся вечером до вас іти, не можу, за ніщо не хочу тут лишитися. — Зразу я не розуміла про що дівчина говорить. Мусіла ясніще сказати. Нечиперович — це славний розбишака, що вбив богато осіб, тип давніх опришків — що міг укритися тут у лісах… утік із Самбора значило тільки, що втік з криміналу.
Тяжче доводилося перебути неділі та свята. В робучих днях гомоном дітвори через кілька годин оживляється — розвеселяється моя пустиня. У днях, коли науки нема, читаю…
Грудневий вихор із протяжним стогоном задержується біля хати, термосить вікном та дверми незачиненими — то знову скрипить церковними ворітьми та цвинтарними хрестами. А коли з цілою силою вдарить у хижу, паде зі стелі глина; румовища засипають мене… День короткий — а, здається, без кінця. Богато читаю. Переглядаю малюнки. Переді мною велика книга з творами та біографією Вікторії Кольонни: італійська поетеса ренесансу — гарна тілом та душею — людина з найвищих сфер суспільних, але життя її повне гіркої боротьби. Великі люди були її другами — між ними і Міхель Анджельо. Метою
