З комічно впів наляканої — впів задоволеної фізіономії молодого чоловіка та з поклону, який зраджував усяку готовість, я догадалася, що пан Сєлінський зле мене розуміє. Не показую йому, що пізнала його гадку — помилку, але не відчуваю до нього за те гніву; адже він ще зовсім мене не знав. Не знав, що я була за горда, щоб говорити з товаришами про що инше, ніж те, що входить в обєм педаґоґії. Не знав, якою авреолею вищости ідей, окружала я своє „я“, яка глибока пропасть розкривається між мною і кожним із них… Я ж піднялась учителювання наче святого діла, для ідеї та з замилуванням; а вони — ті, котрих я досі пізнала, були невдачники на хвилях життя, прогнані з середніх шкіл, які уважали учительський стан за одиноке ще пристановище, за азиль для себе. Ремісники, що виконували свій обовязок несумлінно, тільки задля шматка хліба. Дотеперішні товариші змінялися тут майже кожного піврічча — або й утікали самі звідси; кожен із них, де міг, перехоплював инше місце, де трапилося: в театрі, на почті, в податковому уряді, при залізниці і т. п. Шукали лекшої служби, ніж ця на ниві шкільництва. Він не знав, я ж і нікому не сповідалася, що не гадала ніколи шукати в мужчині предмету любови; я боялася, щоб не втратити ні частини серця, яке бажала ціле віддати дітям мого люду…
Коротко вже, але ясніще сказала я панові Сєлінському зовсім серіозно, що предметом, якого я вчу з замилуванням — є українська мова, що хочу вчити в його, тобто
