Культурний смисл не циркулює і не відтворюється сам по собі. Він потребує того, щоб дбали про його циркуляцію та подання. Цю функцію виконує обряд. «Обряди існують для того, щоб працювала ідентифікаційна система групи. Вони надають своїм учасникам причетність до знання, суттєвого для ідентичності. Не даючи «світу» загинути, вони утворюють та відтворюють ідентичність спільноти»[1].
Порядок, тобто устрій і форма життя, які ототожнюються зі світовим порядком, поділяються на повсякденний аспект світу звичайного життя, яке визначається й реґулюється спільністю, та на святковий аспект суттєвого для ідентичності спільного знання, тобто «культурної пам’яті», яка передається в ритуалі. Ритуальна комунікація та ідентичність тісно пов’язані в єдину систему. Обряди – це канали, через які відтворюється та стверджується сенс буття спільноти, що забезпечує ідентичність. Вони виступають як інфраструктура ідентифікаційної системи. Соціальна ідентичність забезпечується піднесеною над повсякденністю, ритуально організованою комунікацією. Ідентичність є справою знання, свідомості та рефлексії. Інтенсифікація вихідних структур і формування ми-ідентичності починається, коли з’являється невідповідність між соціальними (етнічними), культурними та політичними утвореннями цієї структури. Це породжує рефлексію, у силу якої зобов’язуючий і обов’язковий культурний смисл уже не сприймається сам собою й стає усвідомленим. Виникають дві групи проблем під час інтенсифікації – проблеми інтеґрації та проблеми диференціації. Інтенсифікація відбувається, коли утворюється більш складне трансетнічне утворення, яке складається з багатьох етносів та є складною політичною системою. Домінуюча культура провідного
етносу виконує функцію уніфікації цього утворення та підтримки політичної стабільності. Вона відповідає формі політичної організації, яка підтримує цю культуру і яку ця культура сама підтримує. У межах такої інтенсифікованої, міжтериторіальної й трансетнічної культури, яка розпалася на високу та низьку, на центр і периферію, соціалізація відбувається в інших, багатосходинкових формах. Тепер уже не батьки й первісні соціальні умови, а інституції розподіляють і повідомляють культурне знання; його отримання є довгим і вимагає певних зусиль. Інтеґрація, створення етнополітичної «масштабної ідентичності» на горі природних формацій неухильно веде до того, що культурні формації стають об’єктом рефлексій. Визнання причетності до певної культури може означати перехід від однієї культури до іншої. Що складнішою є культура, то ширшим є провалля, яке вона утворює
16
- ↑ Ассман Я. Культурная память… – С.154.
