»Глядіть же мені!« — і пішла в хату.
А ті як ухопляться: той руба, той деревню вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили й булку принесли.
»Іване, серце моє кохане, вставай« — каже — »та булку неси!«
— Та чи вже ж вона є? — пита той.
»А вже ж є! — он подивись, де був ліс…«
Устав той, подививсь — скільки гляне: пшениця. »Оце!« дума, — й пішов до батька з булкою.
»А що«, каже, »чом ти так довго не приходив?«
— Як же, — каже, — скоро було й прийти? Ви й самі знаєте, що такого діла скоро не вхопиш!
»Та це що правда, то правда… Ну, а зробив же? є булка?«
— А вже ж ізробив! от і вона!
»Ну«, дума чорт: »і це ж не-аби-який!«
І велів йому спати день, і ніч, і знову день: »Бо ти«, каже, »певно натомився, — це велике діло!« А велить прийти на другий день увечері.
»Добре«, каже Іван, »прийду!«
І такий пішов додому сумний, сумний: »Певно«, дума, »таке вже загада, що й зробить не можна!«
»Іване, серце моє кохане«, — зустріча жінка, — »чого ти такий сумний?«
— Як же, — каже, — мені не бути сумним, коли отак і так: батько, певно, вже таке загада, що й зробить не можна.
