А той йому:
— Здоров, здоров! — каже: »Чом ти так довго не приходив? Отже, слухай — гляди зроби, що я тобі скажу. Он, подивись — ліс.«
Той дивиться в вікно — ліс: може той, що він через його йшов?
— Отже, — каже, — гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, з‘орав, пшениці засіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!« — наказав, аж зажурив того Івана.
— Як же, — каже, — не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.
Приходить Іван до жінки, важко зітха.
»Іване«, каже, »серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?«
— Як же мені не зітхати, коли твій батько знов мені загадку загадав, та ще таку, що хто його зна, як її зробити!«
»Та я сю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись та лягай спати та спи, а я вже все зроблю!«
І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір — і як свисне!… Чортів стільки налетіло, що й не злічиш.
»Глядіть же«, каже, »щоб ви мені зробили, що я скажу: ото ліс — то щоб ви мені вирубали його, викорчували, з‘орали, пшениці насіяли, намолотили й булку до світа принесли!«
— Добре! — кажуть.
