сокирку та хоч походи коло криниці, бо, може, батько в вікно вигляне.«
— Та де там та криниця, коло чого я похожу? — каже той, лежачи.
»Та от«, каже, »й водиця є, ще попереду батька вмиєшся!«
Устав Іван, виглянув у вікно — справді, криниця, вмився, взяв сокирку й ходить коло криниці — постукує. Аж і той батько виглянув у кватирку.
»Іди вже, Іване, серце моє кохане«, каже жінка, побачивши батька, — »неси воду: батько встав.«
Той узяв воду, поніс, а вона сама голубкою перекинулась та слідком за ним.
Прийшов Іван до батька:
»Добридень, — каже, — вам!«
— А що, чи справився?
»А вже-ж управився, — от і вода.«
— Ну, добре ж, — каже, — лягай же на день, а на ніч, щоб готов був: знову робота буде.«
Вертається Іван, а вона вже й дома, знову пита:
»Іване«, каже, »серце моє кохане, а що батько казав?«
— А що-ж казав! Оттак і так казав.«
»Ну, добре ж«, каже, »лягай, а ввечері знову підеш.«
І як стало вечоріть: »Іди!« — каже.
Пішов знов Іван. Прийшов: »Здорові«, каже, »були!«