Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/59

Цю сторінку схвалено

»Коли б же мені вкрасти ту одежу й ті крильця«… (А в їх і крильця, щоб, звісно, літали.) А далі й дума: »Що б то я, — каже, — й за молодець був, щоб не вкрав!« І як задивилась вона, він узяв та й украв, і сидить мовчки.

Викупалась вона й вилазить з води, коли дивиться — аж ні одежі, ні крилець… Як скочить вона знов у воду!… А далі й говорить:

»Хто взяв одежу — обізвись! Якщо старий, — каже, — то будеш за батька; як не дуже старий — будеш за брата; а як молодий — будеш за рідного чоловіка!«

— Я, — каже, — взяв!

»Так кинь же!« каже.

— А ти ж мені слово справдиш?

»А справджу, тільки, хто ж ти такий — чи ти хоч за батька, чи ти хоч за брата, чи за рідного чоловіка?«

»Я хочу тільки за чоловіка!« одказує він. Подобалась, бо дуже гарна була.

— Ну, будь же мені й за чоловіка.«

Він і кинув їй одежу, а крильця собі зоставив.

»Чом же ти, — каже, — крилець мені не кинув?

— О, яка ж бо ти розумна! — сміється він: — ти хочеш мене підманути!

»Ні, я тебе не підманю.«

— Ну, так нехай же попереду побалакаємо й розпитаємось — чи підманеш, чи ні, а тоді й крильця оддам.