Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/57

Цю сторінку схвалено

А син тимчасом росте, як на той жаль: росте не літами, а годинами, як із води йде. За п'ять років так виріс — зовсім великий, почав усього вчитися й за рік усього вивчився. І каже тоді свойому батькові, цареві:

»Поставте«, каже, »мені хату особливо; я буду там жити й Богові молитися, щоб урятував мене Бог, бо я вже й сам знаю, що я не ваш.«

Царь і цариця плачуть:

»Боже наш«, кажуть, »Боже, що ми наробили! Та хоч не йди від нас, сину: хоч ми будемо на тебе дивитися — надивимось за чотирі роки«.

»Ні«, каже, — аж розсердився: »коли вже ви так наробили, так поставте мені хату!«

Мусів царь поставити. І вже, як поставив, — усе він, син той, там, усе там: все чита й Богу молиться, а до батька й до матері й не здума. Прийдуть иноді та плачучи:

»Ти б«, кажуть, »хоч би коли-небудь до нас хоч би навідався.«

»Ні«, каже, »заразом прийду.«

От він там живе, чита й Богу молиться, а тимчасом і літа вийшли… Чорт вороном перекинувся й прилетів до царя:

»А де ти«, каже, »свого сина дів? Оддай, що подарував!« — і стріху йому дере.

— Та одчепись, — каже, — чорте, в мене нема сина!

Чорт розсердився, налітає й хату валяє: