»Так запиши ж«, каже чорт, »своєю кровю, що ти мені даєш.«
— »Як же я, — каже царь, — запишу тобі?«
»А от як!« каже: »візьми та вріж мізинного пальця то й запишеш.«
Царь зробив, як чорт казав — і записав, а чорт і витяг його…
»Їдь же«, каже, »тепер додому!«
Тоді царь поїхав собі додому й приїхав благополучно. Коли вступає в хату — йому назустріч усі: з сином поздоровляють. Він так і впав на порозі.
»Сину мій«, каже, »орле мій, не мій же тепера ти!«
— »Чом же він не твій син? — пита цариця, — хвалити Бога, — каже, — що діждали! Як мій син, так і твій!«
»Ні, не мій він і не твій«, каже царь: »я вже його чортові оддав і записав.«
Цариця тоді в плач, у крик, а за нею й царь. Боже, як почали вбиватися! А далі плакали-плакали, вбивались-убивались, та цариця й каже:
— Я ще, — каже, — буду просити й молити Бога — може, ще й одмолю його.
»Ні«, каже царь, »не одмолиш уже, бо я своєю кровю записав, що через десять років чорт візьме.«
Бачить тоді цариця, що нічого не зробиш, — нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журитися.
