— Ні, — каже, — бабусю, не ховаюся, а шукаю я свою жінку любу — жабу зелену!
»Знаю, знаю!« каже баба-яга: »Вона в мене в голові нужу шукає, як прийде в гості.«
— Де ж вона, бабусю, скажіть мені.
»У мого брата за наймичку служить.«
От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе; вона й каже:
»Там на морі є острів — там його й хатка. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хватай швидче, та й тікай із нею, не оглядаючись.«
Він подякував бабі-язї й пішов.
Іде та йде, дійшов до моря, глянув — море й кінця йому не видно… І де той острів, хто його зна. Ходить він понад морем, голову повісивши, журиться. А це випливає щука.
»Іване-царевичу, чого ти журишся?«
— Так, — каже, — і так: на морі є острів, так ніяк не можу туди достатись.
»Не журись!« каже. Ударила хвостом об воду — став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, поруччя золоті, а поміст склом настеляний, — як ідеш, так мов у дзеркалі.
Іван-царевич і пішов по тому мосту, та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів — аж там такий ліс густий, що ні пройти ні просунутися, та темний-темний… Іван-царевич ходить понад тим лісом, та й плаче, ходить та й плаче… А тут уже й хліба не
