Одружилися вони та й живуть собі. А це якось царь забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Оддає наказ: »Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали й принесли показати: яка з них краща ткаля?«
Іван-царевич іде додому, жаба вилізла назустріч, питає:
»Іване-царевичу, чого ти плачеш?«
— Та як же мені не плакати, що так і так: нагадав наш батько, щоб на завтра, на ранок кожна невістка йому рушники виткала…
»Не плач! Усе гаразд буде, лягай та спи!«
Він ліг, заснув. Вона взяла, кожушок з себе скинула, вийшла надвір, крикнула, гукнула, свиснула — тут де не взялися дівчата-прислужниці, виткали рушники, гарно квіток понашивали, віддали їй. Вона взяла, положила коло Івана-царевича, знову кожушок наділа й стала такою жабою, як і була.
Прокидається Іван-царевич, — аж такі рушники, що він іще й не бачив таких ізроду! Він ізрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники — так собі, простенькі, царь на кухні пооддавав, а жабині в себе на образи понавішував.
От батько дає знов приказ, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царевич іде́ додому та й знову плаче. Вона вилізла проти його, квакає:
»Іване-царевичу, чого ти плачеш?«
