Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/39

і сяє: шапочка рогата золота, а сам такий гарний, що Боже! Веде він своє військо, сам на воронім коню попереду, за ним старшина… Підступив під дворець:

»Стій!» — крикнув.

Військо у лаву стало — як перемите! Він пішов у дворець; царь його обнімає, цілує:

»Сідай, мій зятю, любий!«

Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.