Був собі дід та баба. У діда дочка, й у баби дочка. Так вони ходили на вечірки.
От баба дала дідовій дочці повісмо конопель, щоб вона за ніч спряла. То вона йде й плаче, а теличка побачила, та й питає:
— »Чого ти, дівко, плачеш?«
— А що ж? — каже, — дала мені мачуха повісмо конопель, щоб я за ніч спряла.
— »Не плач! Лізь у моє ліве вухо, а в праве вилізь: так тобі там і попрядеться, і потчеться, і в скриню покладеться!
От, вона й спряла те повісмо.
На другу ніч баба й друге дала. А вона знов плаче й іде до тієї телички. А теличка й каже: — »Чого ти, дівко, плачеш?«
Вона розказала, — так і так: »Лізь«, каже, »у моє ліве вухо, а в праве вилізь!«
Вона й полізла; так їй там і спрялось, і змоталось.
А баба стоїть і все те бачить. Приходить тоді до діда та й каже: