то цегельня. Робітники повиходили — дивляться: що воно за чоловік голий? А він у кущах ноги покалічив, тіло подряпане… Люде змилувались над ним, дали йому стару завалящу свитину, винесли йому їсти хліба черствого та огірків… Питають:
»Скажи, чоловіче, хто ти такий?«
— Дайте, — каже, — наїмся, а то їсти хочу!!
Нагодували його. Може, він з роду не їв нічо́го з таким смаком, як той хліб че́рствий та огірки.
От як наївся, то й каже:
— Тепер скажу вам, хто я такий: я царь ваш. Як достанусь у столицю, то я вас нагороджу!
»Ах, ти ледащо! Щоб ти, старець якийсь, так смів себе царем величати?! Подивись на його: ще й винагороджувати хоче!…«
— Ви, — каже, — не смійте мене лаяти, бо звелю вам голови рубати!
(Забувся: думав, що дома).
»Хто? ти?!«
Та давай його бити. Били-били, взяли й прогнали.
Пішов він по лісу, блукаючи.
Іде́ та йде — аж бачить знову: дим піднімається над лісом. Він знову думав, що то мисливі та йде на них. Аж увечері вже знову приходить до другої цегельні. Там над їм змилувались: нагодували його, напоїли, дали йому драні штанці та сорочку, бо й самі бідні були. Вони ж ду-
