Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/100

Приходить із неба святого Петра дочка йому за жінку. Прийшла вона й будить його:

»Уставай, Даниле, ходім, де твій батьківський ґрунт, то підем та повінчаємось.«

Він і каже:

— Нема в мене ґрунту батьківського. — Пішли, коли дивляться, аж батьківський ґрунт: так Бог дав, що стало. У батьківській хаті прибрато: хата вимазана; перини лежать…

Вона йому каже:

»Шукай, Даниле: де ті гроші, що ти заслужив! Де ти їх ховав?«

Та то, було, ходить, ходить та й немає; а то