Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/10

Узяв він їх ізнов та й повіз; а вони й тепер попілу набрали та й кидають по дорозі: та тільки вітер тепер був, то й попіл той розвіяв. От вони вже й не знають, як додому вернутись, та так і зосталися в лісі.

Ходили вони, ходили, аж той хлопець якось знайшов собі рушницю. Став він пташок усяких стріляти, то тим вони й живилися. Так вони й стали собі в лісі жити й зробили собі хатку. От іде він раз лісом, аж вибігає вовчиця. Він хотів її встрелити, а вона йому й каже: »Не стріляй