86. Виправила сина мати на війну раненько,
Сїла собі під віконце — плаче жалісненько;
Виправила мати сина та на вороженька,
Щаслива би йому сину була доріженька.
87. Ой не одна мати плаче, жалісно голосить,
Нема мого соколика, десь карабін носить;
Карабіне, карабіне, мучиш мою душу,
Хоч бим не рад молоденький, носити тя мушу.
88. Жовнїрськії карабіни бодай погоріли,
Щоби мене молодого плечі не болїли;
Проси Бога дївчинонько — й я буду просити,
Щоби уже той карабін довго не носити.
89. Ой кувала зазуленька тепер не чувати,
Де мня мати породила, там треба вмирати;
Там то менї як задзвонять, та в усї канони,
Ой далеко лїпше вчуєш — та як наші дзвони.
90. Родинонько, родинонько, чи жаль тобі буде,
Як я піду умирати межи чужі люди;
Ой у поли край дороги висока могила,
Там на війнї умер хлопець, що я го любила.
Сторінка:Український співаник (1918).djvu/142
Цю сторінку схвалено
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/87/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%281918%29.djvu/page142-1024px-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%281918%29.djvu.jpg)