Лїтом цїлим, би ніч, би день,
Хлопцї буяють тут наші;
Свобідна тут вода огень,
Достатком лїса і паші:
Задуднїли сїромахи в полонинї чути,
Як жеж тебе Верховино тяжко позабути.
Там пан не клав ланцухом меж,
Чужий не станув стопою;
Буйная тут землї одеж,
Плекана піснев, росою:
А я теє дївча люблю, що біле як гуся,
Воно мене поцїлує тілько оберну ся.
Не вабить нас баришів лесть,
Коби лиш порох та цївка,
У Бога світ, у людий честь,
Та овець турма, сопівка!
Вже нам більше не задзвонят дзвони в Коломиї,
Вже нас більше не погонять зо стричком на шиї.
Та коби пирс хребет із від
Та медвідь шибнув лїсами:
Завіяв юг, заграв Бискид,
Черемош гукнув скалами:
Ой на Кути дороженька, на Кути, на Кути,
Бувай любко здоровенька, бо іду в рекрути.
Там то бренить трембіти звук,
Щебече любо сопівка,
А як зьвіря завиє звук,
В челюсти плюне му цївка.
Як зашумить коломийка, ватаг загуляє,
Чорнобриву дївчиноньку кругом обертає.
Сторінка:Український співаник (1918).djvu/14
Цю сторінку схвалено
