Голос чути в гаю серединї,
Аж ся стало страшно дївчинї,
Вузкою стеженькою,
Їдуть козаченьки,
На вороних.
“О мої панове козаченьки,
Скажіть менї правду, де милесенький?
Чи го, чи го взяли
Чи го порубали
У неволи.
Ой відси гора, відси другая,
Межи тими гороньками ясная зоря.
Я собі гадав, що зоря зійшла,
А то моя дївчинонька по воду пішла.
А я за нею, як за зорою,
Сивим, сивим кониченьком понад водою.
“Дївчино моя напій ми коня!” —
“Не напою, серце моє, бом ще не твоя.
Як буду твоя, напою ти й два,
З студеної керниченьки, з нового ведра”.
Як бим була я зазулев, то бим полетїла,
Гень в діброву, щоб на любу калиноньку сїла.
Полетїла бим в Путилів між гори Карпати,
Де мій милий пробував і сталаб кувати:
Куку, мій Іване, куку, мій Іване!
Куку, куку, мій Іване!
Як бим була я рікою, як той Прут великий,
Не втїкала бим до моря в чужий край далекий:
