Така доля моя,
Гірка доля моя!
Чи не було в річенцї утопитись менї?
Чи не було красшого полюбити менї?
Були річки позсихали,
Були красші повмирали,
Така доля моя,
Гірка доля моя!
Скажи менї правду, мій милий козаче,
Що дїяти серцю, як серце болить?
Як тяжко застогне, як гірко заплаче?
І в тяжкім нещастю воно защемить?
Як горе, мов терен, всю душу поколе,
Коли відцуралось від тебе усе,
І ти, мов сухеє перекотиполе,
Не знаєш куди тебе вітер понесе?
Е, нї скажеш мовчки: скосивши билину
Хоч рано і в вечер водою полїй,
Не зазеленїє, — кохай сиротину,
А матери і батька не бачити їй.
От так і на світї: хто рано почує,
Як серце застогне, як серце зітхне.
Той рано й заплаче… А доля шуткує —
Поманить, поманить, тай геть полине.
І можна-ж утерпіть — як яснеє сонце
Блисне засяє для міру всего
І гляне до тебе в убоге віконце?…
Ослїпнеш а дивиш ся усе на него.
“Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло,
Ой, вийди, вийди, серце дївчино,
Та промов до мене слово” —
