до видавця „Молодика“, І. А. Бецького, в 1843 році заявив про це обіцяння Кузина й назвав його „рідким громадянином і людиною добра громадського“. Невеличкий пам'ятник над могилою Сковороди поставив, і тільки 1847 року, новий власник Іванівкі Жилинський. 1883 року могила, як і раніше, була в садку священника, що мешкав у будинкові, подарованому Жилинським поруч з маєтком його. Огорожа з дерева навкруги майже погнила; коло могили не було ні хреста ні огорожи, не кажучи вже про памятник; була одна тільки мармурова плита з іменем Сковороди, роком народження й смерти, з його власною філософською епітафією. Про цей прикрий стан могили писав міщанин м. Валок і вихованець сільської школи Фока Васильєвич Кремина П. С. Єфіменкові. Ось його щирий лист, що вказує на любов та пошану до Г. С. Сковороди і що ясно свідчить, що память про нього не вмерла серед народу. „Цю мою звістку надсилаю Вам на розгляд, як людині, що збирає, цінує і зберігає все місцеве, коштовне в нашій губерні; прийміть його та вислухайте, як голос з нижчого стану, до якого я належу. Надсилаючи його вам, сподіваюсь, що ви, яко правдивий суддя науки, на випадок, коли моє повідомлення є недоцільне, від щирого серця пробачите мені за те, що я турбую вас. Я, під час служби конторщиком в маєтку Гебенштрейт в с. Клиновому Богодухівського повіту, по знайомству їздив до сільського священника села Пан-Іванівкі, Харківського повіту, що знаходиться в 4 верстах від села Клинового і від станції „Максимівки“ залізниці на 10 верстов.
Священник мешкає в будинкові, подарованому разом з садибою дідичем Жилинським, поруч з маєтком останнього. В садку священника я одного разу, блукаючи, натрапив на могилу, про яку ніхто ніколи в Пан-Іванівці не згадував. Навкруги могили нема нічого видатного, щоб звернуло увагу подорожнього; тільки ще здалека помітно було на могилі камінь в сяйві сонця, що й звернуло на нього мою увагу. Зацікавившись, наблизився я й прочитав такі слова: „Григорій Савич (рік народження та смерти, але я запам'ятав це), світ мене ловив, але не спіймав“ Надана цій людині назва „філософа нашої любої України“, напевно, з дня його смерти й до цього часу не забулась, рівно як і його ім'я, але за-для наочних спогадів нащадкам про Г. С., по місцю, де навіки спочили його тлінні останки, ледве чи придатна злиденна обстанова могили Г. С. Сковороди, яку я побачив. Хіба він, філософ, випрацював собі на могилу одного каменя? Коли-б не було цього каменя, могилу треба вважати стертою з лиця землі — доля закинутих в глушину за-для вічного пробування в спокої. Не дивно те, що за 90 років зо дня смерти Г. С. його могли
