Починається доба пустельного життя не в вузькому, спеціяльному, а в широкому значінні цього слова. Вищою-ж метою цього пустельного життя було не віддалення, не відірваність від життя та вищих людських інтересів, а навпаки, активна напруджена робота розуму та чуття над виробленням нових форм людського існування на ґрунті істини, правди та щастя людськости. Цим шуканням і присвячено ті його філософські праці, що він написав, звільнившись від життьових турбот. Це вже були не невеличкі спроби в віршах та прозі (як, наприклад, „Сад божествених пісень“), а широкі трактати, першим з яких є „Наркиз“, де розвивається тема про самопізнання. Що до Гужвинського, яке належало Земборським, то це, напевно, хутір Лопанський та Луговий по р. Лопані, що належали Іванові та Грицькові Земборським. Це були козацькі старшини слобідських полків, що після скасування автономії Слобідської України були перейменовані на армейські чини капітана й майора; у першого року 1773 було 253 душ підданих (122 чолов. й 131 жін.), у другого — 114 душ (53 чол. й 61 жінка[1]). Останній після скасування автономії був повітовим маршалком. Хутори ці були в Харківському повіті, в околицях Харкова. Але Гр. Сав. оселився не в панському будинкові, а на пасіці, що самотно стояла серед густого лісу. Одначе й там, на самоті вороги не дали йому спокою. „Лжемудре високоуміє, говорить М. І. Ковалинський, не маючи сил пошкодити йому ганьблячи його, вжило иншого знаряддя — наклепу. Воно скрізь розповсюджувало чутки, що Сковорода вороже ставиться до вживання м'яса й вина, і сам цурається їх“. А як відомо, що такі думки — єресь Маніхейська, то законослови приклали до нього ім'я Маніхейського учня; крім того, вони доводили, що він уважає за шкідливі, самі по собі, золото, срібло, коштовні речі, одіж і инше. Як-же бог нічого шкідливого не сотворив, а всі ті речі ним створені, то й вивели від цього, що він — богохульник. А як Сковорода до того ще й від людей тікав, віддалявся від товариства, не шукав певного стану серед суспільства, ховався по лісах, — то й виводили цілком природньо, що він не має любови до ближнього, а тому й називали його мізантропом, цеб-то, ненависником людей. Сковорода, взнавши про це й бажаючи, щоб щирих та чистих серцями не ввели в спокусу ці розповсюджені наклепи, з'явився в місто і, маючи під час одних зборів слушну нагоду до з'ясування правил своїх, говорив так (це саме з'ясування він передав у листі свойому до одного приятеля свого): „Був час і тепер буває, що для внутрішньої моєї ощадности не вживаю я м'яса та вина. Хіба тим лікар гудить, наприклад, часник, коли забороняє
- ↑ Мої „Матеріяли для іст. кол. й биту“. II, ст. 321.
