починаючи, кінчає та закінчуючи, починає або, стародавнім філософським виразом кажучи — unius interitus est alterius generatio (загин одного — народження другого). Таким чином, у світі, власне, два світи — вічність та тління, як яблуння та тінь, видимий та невидимий, живий та мертвий; але між ними та різниця, що древо життя вічно стоїть та живе, а тінь його змінюється: то зменшується, то збільшується, то народжується то вмирає. Теж саме і в людині: в ній також дві основі — стара та нова, тимчасова та вічна, вони з'єднуються одна з одною, як тінь з деревом. Наш старий світ, подібно тіні, невпинно змінюється: то народжується, то зникає, то зменшується; новий-же світ, господній — вічний; але другий відбивається в першому: в ньому можна знайти сліди божі; так людина являє собою слабу копію, тінь богочоловіка — христа. І ми з смертю не тільки не зникаємо, а, навпаки, переходимо з смерти до живота, вічного, з тління до нетлінного. В біблії ті-ж дві основі: під літеральним її розумінням ховається вище, духовне. Вона також має в собі матерію та форму, в ній захована та з'являється, лежить та повстає перед нами пресвітла істина (сам бог), вона являє своє прекрасне око серед великої кількости тварин“. Вказавши на цю підвійну основу, Сковорода силкується[1] переконати своїх читачів у рішучій перемозі духовного над тілесним по всіх трьох світах, — великому, малому та символічному. „У всій природі, говорить Сковорода, дух панує над матерією, в природі те сильніше, що не є таке яскраве, як приклад, наводить повітря, яке є невидиме, однак хвилює моря, топить кораблі, ламає дерева, руйнує гори, все проймає, його-ж ніщо не проніцає. До цього часу, зазначає Сковорода, ми „безплотної невидимости не лічили істотою, тепер же, поборовши старі думки, ми засвоїли новий погляд, що все видиме є мрія та пустеля, ніщо в порівнянні з вічностю. В людині панує над тілом дух або думка“. Сковорода надавав величезну вагу цій думці людини з її вічним рухом, в ній він вбачав суть життя. Ось малюнок цього вічного духу життя людини. „Думка є таємна в тілесній нашій машині пружина, голова та початок всього руху її. Огонь погасає, річка зупиниться, а неречева та безстихійна думка, що носить на собі грубу бренність, як ризу мертву, руху свого припинити (хоч вона в тілі, хоч по-за тілом) ніяк не може ні на хвилину та проводжує швидко, мов блискавка, свого льоту стремління через необмежені вічності, мільйони безмежнії. Чого-ж вона прагне. Шукає своєї сладости та спокію. Спокій її не в том, щоб зупинитися та простягтися, мов мертве тіло — живій її натурі або породі це не лічить
- ↑ Тут він, як ми бачимо, помиляється з точки зору пануючої у нас зараз матеріялістичної філософії, але в свій час він не міг спиратися на матеріялістичні філософські праці.
