Венера, спокойным как однодворец… хвостатым как лев, головатым как медведь, ухатым как осел“. Цей також бажає бути горбатим, мов верблюд, пузатим, мов кіт, носатим, мов крокодил, вродливим мов хорт, смашним мов кабан. А ось зразок Сковородинської іронії: „Ти вже й на другий бік, мов п'яний лях через кобилу перескочив“. Ось порівняння: „Взглянь теперь на волнующееся море, на многомятежную во всяком веке, стороне и стате толпу людей, так называемую мир или свет. Чего он не делает? Воюется, тяжби водит, коварничит, печется, затевает, строит, разоряет, кручинится, пенит“… Це нагадує вирази Л. Н. Толстого в його „неделании“. „Або — без смаку їжа, без очей зір, без стерна корабель, без діла мова, без природи справа, без бога життя — є те саме, що не помірявши будувати, не покроївши шити, не маючи малюнка писати, та без такту танцювати“. Серце жадібне до золота, що любить мудрувати про одні гаманці, лантухи та чемодани, є справжній верблюд, що любить пити каламутну воду та якому вантаг перешкоджає пролізти через вузькі двері в країну вічности“. Ти з твоїми вигадками скидаєшся на вербу, яка одночасно хоче бути і дубом, і кленом, і липою, і березою, і смоковиною, і маслиною, і явором, і фініком, і рожею, і рутою, і сонцем, і місяцем“.
Цікаві бувають яскраві протиставлення у Сковороди: „в якій країні менше родить плодів, там в нагороду здорове повітря. Де менше клюкви та черники, там менше скорбутної хвороби“.
А ось зразок натхненого, патетичного поетичного змалювання суму, туги, нудьги, скорботи, викликаної у людини браком праці спорідненої її природи. „Тогда душа грустит и мятется, будто пчела, запертая в горнице, а солнечный светлейшій луч, окошка окружающій, зовет ее на цветоносные луга. Сія мука лишает душу здравія, разумей мира, отнимает кураж и приводит в разслабление. Тогда она ничем не довольна — мерзит состоянием и селением, где находится. Гнусны кажутся соседи, не вкусны забавы, постылые разговоры, неприязнены стены, не милы все домашніе, ночь скучна, а день досадный, летом зиму, а зимою хвалит лето, нравятся прошедшие Авраамоские века или Сатурновы, хотелось бы возвратиться из старости в младость, из младости в отрочество, из отрочества в мужество, хулит народ свой й своея страны обычаи, порочит натуру, ропщет на бога й сама на себя гневается, тое одно сладкое, что невозможное, вожделенное, что минувшее, завидное, что отдаленное, там только хорошо, где ея и тогда, когда ея нет. Больному всякая пища горька, услуга противна, а постель жостка. Жить не может и умереть не хочет. Млось у врача — есть предводительница всем телесным болезням и воз-
