знаємо, що бракує чогось, а що воно таке є — не розуміємо. „Я наук не гноблю, говорить Сковорода, й останнє ремесництво хвалю; на одне те треба нарікати що, на них покладаючи надію, не звертаємо уваги на найголовнішу науку — про своє щастя, — цілком сліпі в економії власного нашого внутрішнього світу“, не бажаємо взнати себе та відшукати в собі царство боже. Далеко ми відійшли тут від стародавніх християн, ніхто в нас не хоче забути про справи житейські та поглянути в себе, щоб знайти, таким робом, душевний спокій, сердечну радість.
Про цей душевний мир говорять апостоли та отці церкви: він є христос, бог наш. Але на цю гору можна зійти тільки поволі, йдучи шляхом миру душевного, цеб-то прагнучи до того, щоб задовольнитися вс'м. А щоб досягти цього, треба злити свою волю з волею божою, зробити його волю своєю власною. Що-ж тоді стурбує серце? Все робиться з волі божої — але я з нею згоден — і вона вже моя воля. Що-ж може турбувати? Те, що неможливо, те й не корисне, а те, що потрібне — не важке. І ось щастя є наш душевний мир, що живе в згоді з божим. Що більше згоди з богом, то більше душевного миру, то більше щастя. Але для того, щоб зійти на саму гору, треба цілком очиститися від звичайних поглядів на щастя її так очиститися можна тільки через найсвятішу біблію. Яке буде життя та душевний мир, коли нема бога? А бог — у думках не матеріяльних та в чистому серці. Важко боротися з задавленими думками, але треба для правдивого щастя. Будемо турбуватися про все необхідне для нашого матеріяльного життя, але найголовніше, про що ми повинні турбуватися, це про душевний мир. Що за користь у тому, що здобудемо цілий світ, коли стратимо душу? А в тім у житті саме так і буває: один сумує пре те, що не народився в шляхетній сем'ї, або не гарний на вроду; другий, що хоч з його й доброчинна людина, але його ненавидять; третій, що він може тепер їсти обід лише з 6 страв і т. п. А перші християни, проте, робили зовсім не так (згадаймо, наприклад, апостола Павла). В кінці трактату автор наводить кілька біблійних текстів та говорить про свою любов до цієї книжки, але обіцяє в наступному трактаті „розмовляти не біблійними окрухами, а в инший спосіб“.
2-й трактат — це немов продовження першого: в ньому з'ясовується вираз з першого трактату — що значить „віддатися на волю божу“. Це значить жити по натурі, але треба йти не за сліпою натурою а за внутрішнім своїм блаженим духом; людина-ж іде проти цього духу, коли 1) входить в неспоріднену стать, 2) бере непридатний для себе обов'язок, 3) навчається тому, для чого не народжена, 4) приятелює з тими, до яких не народжена. Корисною праця
