змісту першого трактату, слід зазначити, що він зберігся у двох редакціях, що дуже різняться між собою; можна навіть сказати, що це, власне, два різних твори, — такі вони не схожі характером своїм та викладом. Перша редакція, що має навіть окрему назву „Кольцо“, значно більша за другу, розтягнута та догматична; друга — коротка, але, разом з цим, багата змістом, яскрава, і в ній переважно виклад йде в формі діялогів. Головна думка автора далеко зрозуміліша в 2-й редакції, і тому ми зупинимося на ній. Розмова починається з недоладних означень щастя, що дають їх де-які з тих розмовників, — один, наприклад, одночасно хоче посідати великі уряди й бути багатим, і розумним, і вченим, і благородним, і мати будинок, як у Венеції, садок, як у Флоренції. Йому одповідає на це Григорій, що він зі своїми бажаннями скидається на вербу, яка в той самий час бажає бути й дубом, і клинком, і липою, і березою, і рожею, і маслиною. Відціля й незадоволення, знайти-ж правдиве щастя можуть тільки в союзі один з одним мудрість та доброчин: перша скаже, в чому воно полягає, другий допоможе його досягти.
Цей союз мудрости та доброчину дуже картинно малює байка про сліпого та безногого братів, що сами по собі, кожен з окрема, не могли ходити та відшукати хатину свого батька Уранія. Сліпий посадив собі на спину безногого брата і — з двох людей склалася немов одна людина. „Іде небувалий мандрівник найголовнішим шляхом, не ухиляється ні праворуч ні ліворуч, проходить круті гори з радістю, сходить на вишину мирного міста — обливає його світле та запашне повітря, входить безтурботна юрба мирних та прихильних один до одного мешканців, плеще руками, а на ґанку чекає та приймає в лоно блаженних обіймів сам старий деньми батько Ураній“. Потім розмовники на час залишають тему своєї розмови, починають з'ясовувати слово „бог,“ але швидко знов повертаються до вирішення питання про щастя. Головною тезою цього питання є думка, що щастя повинно бути чимось таким, що може досягти кожен, тоді як багатство, шляхетність, навіть здоров'я мають не всі, цеб-то, його не можна пристосовати до чогось тимчасового, непостійного, невселюдського. Тут при цій слушній нагоді розповідається чудова байка про те, як старий зі старою здобували собі світло далеко за своєю хатиною. Так і ми — шукаємо щастя навкруг себе, а воно в нас, завжди з нами. Ми зміряли море, землю, повітря, небеса, дошукалися на місяці гір, річок та городів, знайшли незлічену безліч закомплетних світів, будуємо незрозумілі машини, засипаємо безодні… Чого ми не можемо? Але в тому лихо, що при всьому тому, здається, бракує чогось великого. Нема того, чогось і сказати не вміємо: одне тільки
