братіку, мене розважає в печері. Брат навіки залишився жити з пустельником. В суворім вигляді мов у старенькому портищі, завита в біблії така премудрость, перед якою всі та різні коштовні речі нічого не варті. Простотою або юродством ці божі сходи спустились на простонародній вулиці, щоб довести тих, хто ступить на них до останнього верхів „для небесного розуміння. Вся книга, „Ісход“ веде до того, щоб спізнати себе. Коли ісходи премудрости є ісходи живота, то ісходити з Єгипту значить, виходити від смерти до життя. Уявіть собі чудовий, напоєний ароматом, нагорний сад, де безліч неперестанніх утіх. Як бажано гостям увійти в нього. Але не можна дістатися туди. Непроходна гущавина, терен, через який не пролізти, струповаті місця оточують цей рай. О дражайший рай! Найсолодша істина господня! Коли продеремося до тебе? Не пускає нас терен церемоніяльний. У ньому ми й застряли. А ти по той бік цієї стіни ледве-ледве блимаєш, радосте наша. Але хто-ж проведе нас через цю пустелю? Блажен, хто пізнав себе. Він один має пастиря та проводаря. З цим проводарем Давид пролізає через стіну. Страх божий уводить у внутрішню заслону біблії, а біблія, немов-би взявши таку людину за руку, вводить її у внутрішній палац, якого вона зроду й не бачила. Дурні жерці думали, що справа йде про те, щоб заколоти тельця та влаштувати гарну учту. Але треба заколоти не тельця, а в собі гріх, забити в собі гордощі та впертість, стерти та спалити їх палкою любов'ю до бога, знищити зло в самому собі. Біблія ледачому падіння, а доброму повстання. Пророки — це прозорливці, що вбачають скрізь видиме нетлінну істину.
До двох трактатів про самоспізнання прилучаються два других. „Разглагол о древнем міре“ та „Беседа двое“, В першому трактаті з'ясовано поняття про відношення старого світа до нового. Старий світ є разом з новим та з'єднується з ним, як тінь з її деревом. Наш старий світ, подібно тіні, невпинно змінюється — то народжується, то зникає, то зменшується, новий довічний, але другий одбивається у першому й в ньому можна відшукати сліди божі, що зазначають мудрість його, так наприклад, усі ми — слаба тінь боголюдини, господньої істини. Але бачити людину, тінню, якої ми в, можна тільки вірою, віра є око прозорливе, серце чисте, уста отверстая, вона едина бачить світло, що світить у пітьмі стихійній, бачить любить та благовістить нетлінну людину. Філософствувати треба во Христі, а не в стихійній мертвенності. Це буде даремна філософія. В цьому тільки й може бути щастя для всіх, воно вимагає, яко-мога більше, учасників та цим відрізняється від світського, побудованого, тлінного, має вузькі межі та обмежене коло учасників. Ось цю боголюдину, що її церемонії є тільки
