що весь час панували в тодішньому Харківському Колегіумі та Київській Академії, та що їхнім початком були диспути єзуїтських шкіл; їхньою метою були дискусії для доказу певних тез, але й ці тези і докази мали цілком схоластичний характер. „Тех безпокоит Венерин Амур. Всякому голову мучит свой дур“. Розпуста панувала тоді серед тодішніх поміщиків та підтримувалася, звичайно, кріпацтвом, що давало в разпорядження панів жінок взагалі та кріпачок з'окрема. „Тот панегирик сплетает со лжей“ — тут Сковорода висміяв тодішню панегіричну літературу, перейняту облесливістю наскрізь; це була хвороба тодішнього часу, надто поширена по всіх тодішніх українських школах, від нижчих і до вищих; прототипом подібних панегіриків можна вважати друкований панегирик Донцям-Захаржевським (розкішна книжка з малюнками), який склав, на їхнє замовлення, Орновський, де їхні військові вчинки перебільшені надмірно; такі літературні праці з'являлися і в Харківському Колегіумі, і сам Сковорода на початку своєї літературної діяльности не цурався таких творів. „Лекарь в подряд ставит мертвых людей“ — натяк на зловживання лікарів, представників інтелігенції, їхнє хабарництво та в звязку з кріпацтвом натяк на „мертві душі при підрядах“. Сей образю жировых чтет тузов“, тоб-то захоплюється грою в карти; карти були поширені серед усіх кол суспільства, надто серед нетрудового населення, бо в нього було багато вільного часу та грошей. „Степка бежит, как на свадьбу, в позов“ — це дуже характерна побутова риса українського суспільства й старого часу (гетьманщини) і тієї доби, коли жив Сковорода, і в часи старих українських судів, і нових загальноросійських, — от цей нахил до постійних позвів. Цю типову рису змалювали у своїх літературних творах Квітка та Гоголь. Сковорода також змалював тут характерну психологічну рису своєї доби, що на позви, в суди люди йшли дуже радо, немов на весілля. Кожна строфа закінчується приспівом Сковороди, його антитезою змальованій ним дійсності: „А мне одна только в свете дума. А мне одно только не йдет с ума. Как би умерти мне не без ума“. В кінці-ж, мов синтез тези та антитези, говориться.
«Смерте страшна! Замашная косо!
Ты не щадиш ничиих волосов,
Ты не глядиш, где мужык, а де цар,
Все жереш так, як солому пожар.
Хто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чия совесть, как чистый хрусталь“,
Змалювавши усі стани, всі найважливіші явища дійсности, що оточувала його, Сковорода малює свій цілком протилежний їм ідеал свого життя: всі оці турботи про
