Він любив цю мову, як любив і природу свого краю і, взагалі, свою батьківщину — матір — лівобічну Україну та рідну тітку Слобідську Україну. Про народництво Г. С. Сковороди свідчать і уривки з творів, що не збереглися до нашого часу (Книжочка „О любви до свомх“, нереченная Ольга православная. Симфония о народе про внутрішню людину та лист до арх. Георг. Кониського. Уривки ці зберіг Хіджеу; згадай пісню: „Ой туди ся тулять лози, куди їм похило; туди очі виглядають, куди серцю мило“, або „Кожен повинен взнати свій нарід і в народі себе. Чи ти русин? — Будь ним. Чи ти лях? — Будь ляхом. Чи німець? — Німецтвуй. Чи француз? — Французуй. Чи татарин? Татарствуй. Надо мною позоруються (глузують з мене) най позоруються, про мене балакають, що я ношу свічку перед сліпцями, а без очей не бачити світоча: най говорять, видумують дотепи, що я дзвонар для глухих, а глухому не до шуму, най вигадують, вони знають своє, а я знаю моє, як я знаю. Панське мудрування, немов простий нарід є чорний, мені здається чудним, як і розумні міркування тих названих філософів, що земля є мертва, тому, що як мертвій матері народжувати живих дітей і, як з утроби чорного народу вилупилися білі пани… Мудроствують: простий нарід спить, хай спить — сном міцним, велетенським, як в казках. Але від всякого сна прокидаються і хто спить, той не мертвечина та не трупище. Коли виспиться, так прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і забодрствує.[1]
Все це — уривки з творів Г. С. Сковороди, які не дійшли до нашого часу, і про які не згадує сам Сковорода, тому визнати, що вони дійсно належать Сковороді неможливо, тим більше, що Хіджеу викликає багато сумнівів. Але і цілком одкинути їх теж неможливо, бо вони складені в дусі Сковороди хоч текст їх і змінено.
Але чи могла бути придатною та зрозумілою народові проповідь Сковороди, хоч і в самій простій формі та на рідній для місцевого козацького та селянського населення мові? Г. С. Сковорода писав не лише наукові трактати, але й цілком літературні твори — духовно-моральні вірші, зібрані в загальний збірник, який він сам назвав „Сад божественних пісень“, та байки. І ті і инші були приступні до розуміння і простому людові, як своїм змістом, так і своєю формою. Я гадаю, що Сковорода свідомо обрав цю форму для того, щоб зробити свої ідеї, свою проповідь зрозумілими для широких кол населення. В них він залишався самим собою, тоб-то проповідником моральної філософії. Кожна пісня його „Саду“ розвиває яку-небудь глибоку думку, яку однак могли засвоїти непідготовані слухачі
- ↑ Там-же, ст. 166–167.
