влюючи думку про те, що дворянство, як освічена класа суспільства, повинно рішуче боротися з ними. „Відомо, так починає свого листа Сковорода, слово Сократове: один живе, щоб їсти, а я їм, щоб жити. Жити-ж значить давати їжу, насолоду серцю. Так розумів життя і Епікур, і Горацій, і Сенека, як радість серця, останній сказав: Іero nimis est vita crastina — vive hogie, тоб-то не треба покладати надії на завтра — живи сьогодні. Але-ж відкіля ця радість серця? З'ясовує боговидець Платон: нема нічого солодчого над істину. А ми можемо сказати, що тільки в самій істині й живе справжня радість, і що вона тільки сама оживляє наше серце, що керує тілом. І не помилявся якийсь мудрець, що покладав різницю між вченим та невченим в різниці між живим та мертвим. Пітагор, зрозумівши емблему трьохкутника та побачивши в ньому істину, вигукнув: „знайшов, знайшов“. Очевидно, що ми живемо, коли наша думка, що любить істину, любить відшукувати її стежки та зустрівши її око, святкує та радіє цим незаходящим світлом. Це світло давало насолоду і старості Соломоновій. І як правильна циркуляція крови у тварин, а соків у трав спричиняється до гарного стану їхнього тіла, так істинні думки освітлюють благодушієм серце. Не дивно тому, що на монументах де-яких славетних людей написано — житіє та життя такого-то. Житіє це народження, годівля, ріст та відквітання, життя — це зріст плодів, що вийшли з зерна істини, що Катон Цицеронів любив на старість бенкети, але з мудрими розмовами, в яких малювалися невбаченна ніде, але чудово-гарна іпостась істини. До чого я веду свою мову? До того, що люди високих фамілій не тільки в судових супереках, комерціях, хатніх справах, мистецтві, але й в найголовнішій точці, цеб-то в думках, що торкаються бога, повинні знаходити істину і боротися проти суєвір'я. Звичайно, земна куля не може бути без болот, калюж, мертвих озер, гнилих низин, але по таких місцях най жаби та болотяні птахи оселяються, а соколи з орлами най взлітають у простір чистого неба, залишивши вигадки неосвічених людей. Таким чином благочестиве серце повинно прагнути просто на гору божу між могилами бурхливого безбожя та безглуздими болотами суєвір'я рабів, не ухиляючись ні праворуч, ні ліворуч.
Я в своїй книжечці подаю досвід, як можна входити з точне розуміння цих книг. Писав я її та відгонив геть ледарство та тугу. А вам підношу не так ради її інтереса, як на ознаку мобї сердешної подяки за ваші великі милости, що заспокоювали немов-би в холодку гілля дерев мій otium. Підписано — студент Григорий Сковорода“[1]. Тут яскравіше,
- ↑ Собр. соч. Г. С. Сковороды, изд. Бонч-Бруевича 1, ст. 358–364.
