Сторінка:Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода.pdf/171

були вкинуті в огнену піч — Ананія, Азарія та Мисаїла — і від них розсипалися вогневі іскри і ту-же мить падали на Сковороду, що стояв на землі в образі проповідника Іоанна Хрестителя; де-які іскри відскакували від Сковороди й падали на Ковалинського, що стояв коло його, і надавали йому волі, жвавости, радости, ясности, душевного тепла й невимовної духа насолоди. Вірш про цих юнаків був улюбленим у Сковороди, він часто його співав. Ковалинський розказав про цей сон Троїцькому попу Борису, у якого він мешкав — і цей, замислившись, сказав із захопленням: „Слухайтесь цього чоловіка: його послав бог бути вашим керівником та навчителем“. „З цього моменту, говорить Ковалинський, я цілком віддався дружбі з Сковородою“. Ковалинський зрозумів і з'ясував собі цей сон алегорично по Сковородинському: в печі огненній він вбачав тіло людини, яке палає в огні пристрастей та примх, у трьох юнаках — розум, волю та вчинки людини, що поборюють спокусу світа; в огневих іскрах, що падали на Сковороду, немов-би свідоцтво про те, що на ньому пробуває дух божий — істина. Таке розуміння цього сна уявляється містикою, але тут можна знайти і реально-психологічний ґрунт: сон був, власне кажучи, втіленням того, що в дійсності могутньо захопило тоді Ковалинського — він напружено шукав розв'язання своїх сумнівів, був вже підготований Сковородою до відмови від своїх забобонів, але тільки чекав, ще хоч на незначну вказівку зовні і допомогу внутрі себе та знайшов і в самому собі — в з'ясуванні ним-же самим створеного сна та ще в пораді старого батюшки. Ковалинський, як він сам зазначає, після цього почав давати місце серед думок своїх думкам та правилам Сковороди — і непомітно побачив себе на ясному шляху чистого розуму і нетурботного духу. Відбулася величезна зміна в його житті. Ковалинський більше не віддалявся від Сковороди і зробився не тільки його другом, але почав поділяти його філософські погляди. Бажаючи розвинути розум свого друга не лише навчанням з книг, але ще більше власним його самоспізнанням, з якого народжуються і всі книги, Сковорода часто в розмовах з ним ділив людину на дві частки — на внутрішню та зовнішню людину, першу називав довічною, а другу тимчасовою, небесною та земною, творцем та створінням. Тому навіть в одній людині вбачав він два розуми, дві волі, два закопи, два життя. Першу він називав, царем, господом, початком, другу — рабом, знаряддям, підніжкою, твариною. Перша повинна керувати, панувати над другою, друга — підлягати, служити першій, і тому привчав він себе у всіх вчинках прислухатися внутрішнього голосу свого. Сковорода постійно переконував друга свого прислухатися до цих вказівок внутрішнього духу свого. Він виразно зазначав, що це