одягав його в сяйво перемоги, дух святкував перемогу, і він виходив у поле розділяти славословіє своє зі всією природою. Ось, так він жив. Отак нічого не робив Сковорода. Такий саме характер мало його життя по пустелях, самотність та чернецтво.
Але це була тільки одна половина його життя, присвячена внутрішньому самоспізнанню. Друга половина полягала в єднанні з людьми та проповіді їм того-ж начала вічности, до якого прагнув він сам. Там Сковорода виконував заповіт любови до вічного, тут инший заповіт, — любви до ближнього. Це чуття керувало ним, коли він одвідував хворих та прагнув звернути на шлях правди та добра тих, хто зблудився. Пустельник в ньому з'єднувався з проповідником моралі. Зосередивши свої думки виключно на такому суто духовному богопізнанні, примусивши всі свої почування та думки слухати цього невидимого духа, вважаючи обряди тільки формою, під якою має бути заховано її внутрішню силу, Сковорода сам не визнавав, не дотримувався їх одкинув їх і це тому, що, обрав собі инший шлях — внутрішнього непосереднього єднання з вічністю. Він не задовольняв у цьому випадкові вимог звичайної ортодоксальности. „Сковорода думав, що удосконалення людини полягає в тому, щоб творити справжнє добро ближньому і що таїнства та обряди тайноводства є відносні до слова, а царство вічности є у силі або в ділі (2-й від. ст. 13–14). Бажаючи за достотним змістом побачити скрізь вище духовне розуміння, Сковорода алегорично тлумачив та з'ясовував також і таїнства і усі біблійні оповідання: з цього погляду він з'ясовував таїнство євхаристії, воскресіння мертвих, суд божий, пекло, рай. Ось, як розумів він воскресіння та суд божий. Прийде час і зараз є, коли мертві почують голос сина божого та, почувши, оживуть. Коли-бо і зараз є той час, то чому на ранок, на тисячу років, на кілька століть та колоповоротів планет одсуваємо життя, смерть, воскресіння, суд, голос сина божого? Коли ми носимо вже в собі вогонь невгасимий бажань та почувань, що мучать нас та черв неприспаний сумління, чи можемо ми сказати, що ми ще не засуджені, що голосу сина божого не чутно ще в нас, що труба божа не привела ще до нас суддю страшного, праведного, що судить, як чує він серце наше?“ (1-й від. ст. 20). Знаю, що розум багатьох шукає рівноваги в карах та нагородах, покладаючи на свої терези міру та число справи людської та суд божий.
Це відніження таїнств та обрядів немов наближає Сковороду до сектярів, але в дійсности він відчував глибоку неприхильність до всякого сектярства і при тому навіть в його ідеї, бо воно тримало людину скутою певними формами проти яких він боровся все життя. Що до
