Сторінка:Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода.pdf/145

неправда. Гора означає перевагу, не труд та сум. Горе тим, що називають солодке гірким і навпаки (2-й від., ст. 202–203). Трохи раніше ми знаходимо малюнок життя та душевного стану цього мандрівника Варсави, цебто Сковороди. Не дивіться на содомян очами вашими та поглянте на мандрівника цього, що йде перед вами на землі. Він йде з палицею веселими ногами й місцями та спокійно співає: пришелець я єсмь на землі… Співаючи, він поглядає то праворуч, то ліворуч, то на весь обрій, спочиває то на горбі, то край криниці, то на траві зеленій, коштує їжу безприправну, але сам він їй, як гарний співець простій пісні, надає смаку. Він спить солодко і має насолоду і вві сні і прокинувшись від тих-же примар. Прокидається вранці бадьорий і повний надії, співаючи пісню Ісаії. День його — вік йому й є яко тисяча років і за тисячу років нечестивих не продасть його. Він бідніший над усіх, але по богу багатший над усі. І що краще, як радість серця, життя людини, пристрастей та прагнень його і радости його ніхто не візьме від його. Здобув він цей світ, не як звичайно здобувають його. Він возлюбив шлях та славу божу. Це й є друг наш Данило Варсава (2 в., ст. 200–201). Тут ми знаходимо дуже важливе признання Сковороди про те, яке щастя відчував він на своєму свідомо обраному шляху матеріяльних нестатків, бідности, простоти, мандрівок. Про те, як відбувся в ньому цей внутрішній переворот, цей остаточний та цілковитий вихід на нову дорогу, сам Сковорода розповідав своєму учневі та другові Ковалинському так. „Тікаючи від морової язви у Київі та оселившись після цього в охтирському манастирі, маючи роздратовані думки та чуття душі моєї пошаною та подякою до бога, прокинувшись уранці, пішов я в садок. Перше, що я відчував у серці своєму, було якесь чуття визволення, волі, бадьорости, надії, що вже справдилась. Я ввів у цей стан духа усю волю та всі бажання мої й відчув я в собі незвичайний рух, що надавав мені силу незрозумілу. Вся внутрення моя запалилась вогнем і здавалось, що по жилах моїх потекла вогнем течія. Я почав не ходити, а бігати, немов-би мене носила якась радість, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, але немовби я весь у вогні й щось носить мене в просторіні буття. Весь світ зник перед мене; одне чуття любови, благонадійности, спокою, вічности оживляло існування моє. Сльози річками потекли з очей моїх та розлили гармонію у весь склад мій. Я дістався себе, почув немов синовньої любови запевнення і з того часу присвятив себе на синовнію підлеглість духові божому“. Ковалинський від себе додає, що до цього часу серце Сковороди шанувало бога, немов раб, і з цього-ж часу возлюбило його, яко друг (2-й від., ст. 28). Туть ось у цьому признанні ми маємо історію душевної