Сторінка:Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода.pdf/128

жаль, але він не був хаотичним — перемога над собою та переведення у власнім житті поставленого собі суворого ідеалу відмовлення від усіх життьових вигод не міг був він осягнути без внутрішнього й важкого змагання, що так гаразд змальовує його у Сковороди сам Ерн. Далі Вол. Ерн подає чудову характеристику років самоосвіти Сковороди й зазначає в йому самостійність та такий смак у виборі письменників античного світу, язицької теології й представників християнської філософії. Яскраво, самостійно, на підставі листів та поезій він змальовує внутрішню душевну його боротьбу, називаючи її трагедією духу. Щоб з мертвих встати, страждений дух Сковороди самохіть шукає розпяття. Але він не звернувся, як Гоголь, до церкви, не йде в ченці, а шукає уздоровлення в самому собі, йде не стежкою смиренности, а сміливого особистого ствердження власної натури: він віддався філософії, любомудрію, шуканню мудрости. Він найшов свій життьовий шлях, став творцем власного життя; зрозумівши свою внутрішню природу після спроб учителювання, він остаточно прибирає ролю мандрівного українського філософа. Саме народження нової думки є великий внутрішній подвиг; багатьох за саме народження думки шанують, як визначних та мудрих. Але Сковорода, каже Ерн, відважився на подвиг, багато раз більший. Уся друга половина його свідомого життя присвячена здійсненню його власного навчання, переведенню його в реальний життьовий шлях, що здавався для инших недосяжним, вищим ідеалом, утопією, а йому був не кормигою важконосною, а найвищим щастям та добром, приступним людині. Як з іскри розпалюється пожежа, так у нього від цього зерна, як він сам признається, зросло ціле дерево його життя, де він проклав для себе творчим змаганням цілком новий шлях, залишуючи усі протоптані стежки. Вол. Ерн не зрозумів епітету „старчика“ що до Г. С. Сковороди та рівнозначить його з „старцями“, цеб-то мандрівними жебраками України. Справді-ж Сковороду треба ставити поруч з так званими мандрівними дяками-вчителями народніх українських шкіл XVIII ст. та взагалі мандрованими представниками тодішньої шкільної мудрости, вихованцями, між иншим, і Київської Академії, де учився Сковорода. І Сковорода був таким мандрованим учителем у вищому значінні цього слова. Порівнюючи „уход“ від родини Л. М. Толстого й уступлення та мандрівництво Г. С. Сковороди, Вол. Ерн цілком справедливо каже, що придивляючися безстороннім оком та помигаючи зверхні ефекти, ми мусимо визнати, що відхід Сковороди внутрішньо значніший, сильніший, рішучіший, Толстой уступився зо світу, коли все достоту скористував він з життя між світом, він уступився, насичений усіма вигодами освіту, уступився з родини, де йому ставало душно,