підтвердження цьому в наведеній їм вказівці на „Українську Старину“ Г. П. Данилевського, де заміщений є лист Сковороди до Ковалинського 1790 року. Посилання на Вернета на доказ його надмірного самолюбства, що не терпить суперечок, може бути принятим лише з поясненнями та, оговорками й у всякому разі не має в своєму складі підтвердження тої вдаваної смиренности, що її припускає в Сковороди П. І. Житецький. На мій погляд, тут значну ролю відогравала несміливість Сковороди в незнайомій йому громаді, що змушувала його віддавати перевагу товаришуванню й розмові з близькими приятелями й бути неурівноваженим і гострим з малознайомими, або навіть уникати спілкування з ними.
Я змушений був спинитися так довго на поглядах П. І. Житецького тому, що вони висловлені авторитетним українським ученим і не могли залишитися без перевірки та заперечення.
З новітніх дослідуваннів на особисту вдачу Г. С. Сковороди звернув тільки увагу автор відомої книги про Сковороду Вол. Ерн. Розглядові вдачі Сковороди присвячено стільки-ж розділів (12), як і його науці — половину книги. В особі Сковороди В. Ерн бачить сполучення двох стихій — універсальної, вселенської (логоса Максима Ісповідника) та провінціяльної козацько-української, що він називає варварською, що принижає першу. В середині, в глибині він вселенських, універсальних настроїв, на периферії, в деяких зверхніх проявах, він неурівноважений, відокремлений, майже сектант. У його житті, зосередженому, мудрому, правдивому дають себе почувати невгамовані краплини козацької крови, бурхливої, нудної, упертої та хаотичної, і образ мудрого праведника чергував з образом свавільного дивака. Але ці риси його козацької плоти поринають у яскравім сяйві духовних багатств. Син грубого козацького кола, Сковорода перелітав через можновладний раціоналізм XVIII ст. до мудреців античности та східньо-християнського умогляду.
“В цій антитезі багато штучного, робленого та незгідного: з дійсністю. Козацько-українська стихія зовсім не була на початку (XVIII ст. варварською, та стояла у всякому різі вище за відповідну російську. Напевно, авторові не був відомий факт надзвичайно великого поширення письменства по-між козацькими дітми та прихильности до освіти в цім колі. Не самий лише Сковорода проклав собі шлях до вищої освіти у Київській Академії. З Академії виніс він знайомість і з античним світом і з отцями церкви до Максима Ісповідника з його логосом серед них. Бурхливих краплин козацької крови у Сковороди не помічається, та й козацтво його часів, після Петра I, не відзначалося бурхливістю. Туга за правдою у нього була, був навіть світовий
