що взявся розглядати їх одначасно з своїм спеціяльним завданням — дослідженням їх мови.
Осередок науки Сковороди, на думку П. Г. Житецького, полягає у моральній, а не спекулятивній (уявній) філософії — у моральних завданнях життя людини. Не відкидаючи віри, він шукав відповіди на свої запитання й у філософському розумі, й у цій подвійності методу полягає почасти головна причина його неясних та недоказаних думок. Він, одначе, прагнув свободи думки, що мусило було дати йому щастя. Звідси те, що він відкидав історичне богопочитання, чим придбав собі чимало ворогів. І сам він не любив Київа, що жив тоді ще історичними переказами. Відкидаючи ці перекази, він байдуже поставився й до долі свого рідного краю, хоч і знав цю долю. Наводячи чотирі рядки віршу, присвяченого Богданові Хмельницькому, П. Г. Житецький додає, що тут ані словечком не згадувалося про те, що Хмельницький був героєм не лише особистої, але й народньої вільности, бо вона, очевидно, ніяк не зачіпала ні голови, ні серця Сковороди. На цілиннім ґрунті нової (Слобідської) України він вироблював у собі „серце громадянина всесвітнього“. „До вподоби була вона йому просторами її степів, що за його часів заселилися вихідцями із старої України, за відсутністю у ній політичних та церковно-релігійних жагучих ворожнеч, що були відразливими душевній вдачі українського філософа, чимало було у тім краї людей, потомлених національною боротьбою, що шукали свободи й спокію у почутті всесвітнього громадянства. Більшість з них ні про що инше не гадали, як про матеріяльний добробут, але були між ними такі, що міркували про вищі завдання життя. Ось між цими останніми Сковорода й знаходив прихильницькі почуття. Сковорода не надавав великого значіння вивченню космосу й усе зводив, як Сократ, до внутрішнього самопізнання, у нього це був піднеслий настрій духа, що давав щастя. Так він сам визначав свою філософію. Зверхню форму життя Сковорода не вигадав для себе, а прибрав для себе стать мандрівних дяків, що ним він і був, як звільнився зі співацької капели, з тією тільки різницею, що він не мав багатьох хиб їх. „Чи могли були бути приступними ідеї Сковороди простому народові?“ питає у себе П. Г. Житецький і одповідає на це питання: „Певно, що так, (напр. думки про щастя), але метафізичні основи цих думок ледви чи ясні були й для багатьох освічених слухачів його. Сковорода далекий був од методичних способів Сократа — індукції та визначення, і но стільки доводив свої думки, як діялектик, скільки внушав їх, як проповідник. На жаль, ми не маємо в руках рукописів проповідей його, що з ними звертався він до народу. Можна сказати лише, що учителем народнім у
