над його присудами не так з огляду на їх вагу, як тому, щоб познайомити читачів з представником неприхильного погляду на Сковороду.
Пізніші письменники, даючи характеристику Сковороди, писали про нього вже не на підставі власних вражінь, а на підставі, головним чином, друкованих даних та почасти усних повідомлень. Такий був Снегірьов, що надрукував 1823 року перший науковий життєпис Сковороди, переважно на підставі праці М. І. Ковалинського, Гес де-Кальве та Вернета, а також усних повідомлень двох осіб, що сами знали Сковороду; проте це останнє джерело ні в чому помітно у Снегірьова не виявилося. Снегірьов зазначає у Сковороди такі от риси характеру: щиросердя, рішучість, безкористя, добрість, чесність, любов до природи, незалежність, відвертість, привередність, нетерпеливість, — особливо-ж привередність або упертість; вказуючи на них, Снегірьов повторює слова Вернета. Загальний присуд Снегірьова про Сковороду такий: „Він жив більше для инших, ніж для себе, казав правду людям не вагаючись і вмер, не жалкуючи за мандрівницьким життям своїм, протягом якого був не більше, як учнем-учителем, півчим та пастухом, але завжди мудрецем, що пильнує стояти обставинами своїми, твердо додержуватися наміченого ним собі правила не скорятися загальному поглядові, коли він оддаляє нас од істини та доброчину“ (ст. 263).
1833 року в Харківському збірнику „Утренняя Звезда“ з'явилися „уривки з записок про старця Григорія, українського філософа“, славнозвісного пізніше славіста Ізм. Ів. Срезневського (ст. 67–92), написані головним чином на підставі живих тоді ще переказів та розповідань осіб, що знали Сковороду, — Ковалинським Срезневський не користувався. Сковороду Срезневський уважає за людину з розумом, пригніченим містицизмом, повсякчасно похмуру, повсякчасно самотну, своєвдачливу, себелюбну, гордовиту — необхідна ознака суперечковатого розуму. З натури Сковорода, на його думку, був добрим, але як виріс він цілковитим сиротою, мимоволі привик до самоти, підпав під кормигу меланхолії, — серце його згубило чутливість і так з'явилося у нього це холодне почуття відчужености від людей та світу. Розум Сковороди йшов тим-же шляхом: спочатку бадьорий, жвавий, він поволі важчав, робився вередливим, незалежнішим, здичавів чим-раз більше й, нарешті, пірнув у похмуру безодню містицизму, запозиченого ним у Німеччині, де були такі дужі на ті часи квієтисти. Відлюдність Сковороди пояснювалася не зневагою його до людей — він бажав добра людськості, — але острахом перед ними. Иншою рисою його характеру є його дух сатиризму. Сковорода скрізь знаходив, або краще сказати силкувався знайти
