ракурсі — як на цінне джерело відтворення рис соціальних діалектів української мови кінця XIX ст. Для письменника було цілком очевидним, що “не всі однаково говорять” (37, 9), і проіґнорувати це на рівні тексту він не міг. До цікавих висновків приходить Франко у статті “Bel parlar gentile” (1906), яка з'ясовує засади соціальної диференціації мовлення та й самої теорії комунікації. Живе розмовне мовлення Франко розглядає як “духове і моральне обличчя (народу) в можливо повній і автентичній формі”, як достовірний документ “культурної історії та народної психології, … світогляду й етики” (37, 10).
Про стильову манеру Франка, втім, не можна говорити як про щось статичне, незмінне: романтизм лерших спроб пера, соціально-критична манера “бориславської” прози, натуралізм тюремного циклу, психологізм новел і повістей з життя інтелігенції. Для кожної з цих стилістичних моделей властива, звісно, своя власна мова, власні зображально-описові засоби. Об'єктивізм, раціональність та реалістичність — це, власне, ті стрижні, на яких базується Франкова концепція характеротворення, в основі якої — здатність “порядкувати і складати дрібниці в цілість … по яснім і твердім науковім методі” (26, 12).
Усні монологи, принагідні розповіді знайомих і не знайомих Франкові людей перетворюються “звільна, протягом літ у більші або менші оповідання та ескізи” (33, 400), У примітках до оповідання “Хлопська комісія”, надрукованого в журналі “Зоря” 1884 року, Франко згадує, що “записав те оповідання 1877 р. з уст старого злодія Михайла Забранського” (15, 497). В етнографічній розвідці Франка “Дещо про Борислав”, окрім зразків робітничого фольклору, вміщене “оповідання про бориславську роботу”, записане від Митра Лялюка, “молодого парубка з Нагуєвич” (26, 192), що стало своєрідним прототипом для відтварення мовлення героя оповідання “На роботі”. Матеріал до оповідання “Місія” взято Франком “майже дослівно … з усних оповідань очевидців” (16, 493). А до низки творів письменник додає підзаголовки, що задокументовують походження текстового матеріалу: “Ліси і пасовиська. Оповідання бувшого пленіпотента”, “Домашній промисл. Оловідання ложкаря”, “До світла! (Оповідання арештанта)”, “Полуйка. Оловідання старого ріпника”.
Практика “підслухування простого народу” (37, 273) допомагала Франкові постійно оновлювати мовний репертуар текстів, використовуючи для цього невичерпні “багатства лексикону й зворотів” живого народного мовлення. А це, у свою чергу, сприяло не тільки розширенню лексичного тезаурусу художнього мовлення, а й удосконаленню засобів стилю.
