потребою синтетичного підходу до її розуміння. Плутанину вносить і термінологічна невпорядкованість: з одного боку — багатозначність уживаного Франком слова “стиль”, з другого — використання синонімічних слів та висловів (мова, язик, річ, розмова, бесіда, конверзація, спосіб оповідання, спосіб ведення розмови, манера говорити та ін.).[1] Відтак, унікальний письменницький стиль І.Франка, котрий ще за життя художника дивував своїми контрастами і в якому мирно співіснують манера українського орнаменталізму і проби “холодної прози”, діалог “салонової конверзації” і внутрішній монолог, близький до потоку свідомості, селянський речево-господарський стиль і незвичний “балак” львівських та дрогобицьких провулків, й досі залишається мало вивченим і описаним[2].
Багате XIX ст. — століття утвердження, пошуку та експерименту в літературі — виплодило величезну кількість способів та манер мовної характеристики, що змінювали, а рівночасно доповнювали чи заперечували одна одну. Для Франка, наприклад, ідеалом була література, “котра дає можливість, а навіть ставить найвищим обов'язком усякій талановитій і освіченій літературній індивідуальності висказатися вповні живим словом, не з'яжучи її згори ніякими традиційними путами ані щодо форми, ані щодо мови” (41, 47)[3]. “Нешаблоновий спосіб малювання” (41, 497) завжди залишався естетичним орієнтиром для Франка-прозаїка, чинником формування його мови та індивідуального письменницького стилю. А “населення” Франкового “Декамерону” строкате: селяни і сільські ремісники, робітники та підприємці, міщани й інтелігенти, школярі, вуличники, в'язні.
Помічено, що у стилі авторського викладу і стилі мовлення персонажа прози Івана Франка спостерігається наскрізна тенденція до подолання дистанції між героєм, автором і читачем, що сприяє створенню ілюзії автентичності, безпосередності мовного стилю. У його прозі зустрінемо зразки “селянської поважної, господарської конверзації” (37, 9) і народнопоетичного мовлення, де “слова ллються як медова річка”, “правдиву живу конверзацію освічених людей” (49, 100) і “дітські слова” (26, 123), жаргон злодіїв (“майстрів”), вуличників (“яндрусів”), в'язнів та специфічну професійну мову “ріпників”, оригінальні стилізовані зразки гебрейської, німецької, польської вимови у мовних партіях персонажів-неукраїнців (мовну натуралізацію Франко практикував тільки у ранніх творах, у пізнішій творчості переважає індивідуалізація мовлення). Усі ці типи мовлення покликані Франком із сучасності, із реальних мовних культур різних верств населення Східної Галичини кінця XIX ст.; для представлення кожного з них письменник актуалізує різні народномовні джерела: фольклорне, говірково-діалектне, розмовно-побутове, книжну традицію, елементи різних функціональних стилів та експресивних типів мовлення. У коментарях до своїх писань Каменяр неодноразово відмежовує себе від таких специфічно письменницьких аспектів діяльності, як поетизація чи декоризація викладу: скажімо, “бориславські” оповідання для нього — “студії не так поетичні, як більше соціальні” (14, 175); а в тюремному циклі Франко — лише “редактор з допомогою ножичок супроти дійсності” (15, 492). Прагнення до “простоти і натуральності” (35, 172) викладу втілювалося часто в техніці “я-оповідання”, що дозволяла максимально конкретизувати оповідача, подаючи його голос з усіма говірковими, навіть жаргонними та національно інтонаційними особливостями. Орієнтація на живе розмовне мовлення у прозових текстах письменника дозволяє подивитися на них і в дещо іншому
- ↑ Сербенська О.А. Основи мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка: Текст лекцій. — Львів, 1992. — С. 58;
- ↑ Денисюк І.О. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25-27 вересня 1996). — Л., 1998. — С. 15;
- ↑ Франко І.Я. Повне зібр. тв.: У 50 т. — К., 1976-1986.
