(пор.: гніздо гиржі, і зопсуття, і муки). Стрижневе слово апартаменти — розкішна квартира — у поєднанні з кваліфікуючим означенням державні: і розвели нас у апартаменти державні служить засобом вбивчого сарказму. За однією семантичною моделлю створені перифрази-синоніми корчми: добробуту руїна і гріб моралі, де стрижневі слова гріб і руїна можуть мати спільне значення — «знищення, загибель», а синоніми тьми і зопсуття едем та цивілізація, обернена вверх пнем виникли на основі різних семантичних моделей: стрижневе слово едем — благодатний край, рай — у супроводі кваліфікуючих означень тьми і зопсуття створює уявлення про дурманну насолоду сп'яніння, що веде за собою моральне падіння, а стрижневе слово цивілізація як символ досягнень людства, розвитку матеріальної і духовної культури спростовується означенням обернена вверх пнем.
У поезії І. Я. Франка вживання перифраз завжди стилістично виправдане і художньо вмотивоване. Перифрастичне найменування предмета чи явища висвітлює нові риси його, дає змогу автору виявити своє ставлення до нього. Особливо показові в цьому плані перифрази-прикладки. Перифрази-прикладки до двох великих держав, Росії і Австрії, вказують на різне ставлення до них письменника: якщо Австрія — це багно гнилеє між країн Європи, крите цвіллю, зеленню густою; розсадниця недумства і застою; тюрма народів, то в Росії І. Я. Франко бачить, з одного боку, край крайностів жорстоких, а з другого, край туги і терпіння, тобто дві Росії — Росію експлуатованих, яким він щиро співчуває, і Росію експлуататорів, яких він пристрасно ненавидить.
Однією з основних стилістичних функцій перифраз А. Т. Рубайло вважає «надання мовленню підвищеного тону і посилення його поетичного звучання»[1], правда, «в свій час функція урочистості принесла перифразам погану славу»[2]. Можна сказати, що чуття міри в цьому плані ніде не зраджує І. Я. Франкові. Поет завжди економно, але вдало користується перифразою для створення урочистого колориту. По-справжньому урочисто-торжествуючим гімном звільненої від пут релігії людини є вірш «Нема, нема вже владаря грізного», в якому урочистість забезпечується градацією перифраз, анафорою та періодичною структурою строф: Нема, нема вже владаря грізного, Нема помічника в тяжкій потребі, Нема того, що світ створив з нічого, — бога на небі! Такої ж високої напруженості досягають перифрази у поемі «Ex nixile» в пристрасній сповіді атеїста: Нема того, що всемогучим словом усе з нічого вивів; все те я у розумовій кузні невтомно варив; своє завзяття гартував… при стосах, на котрих горіли ясні зірниці думки вільної — Молей, Джордано та Сервей.
Перифрази як засіб створення історичного та локального колориту вперше в українській поезії вжиті Т. Г. Шевченком («Марія», «Неофіти»), у другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. набувають значного поширення. Про це свідчить творчість Лесі Українки та Івана Франка.
