Перше, що звертає на себе увагу в характеристиці образу вічного революціонера, — це акцентація його (нерозбірливий текст) збудження революційної дії, що вкладається у слово (нерозбірливий текст) слово-символ з широкими асоціативними (нерозбірливий текст)востями:
Вічний революціонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волію…
Широта асоціативного поля слова дух досягається (нерозбірливий текст) зіткненню двох значень цього багатозначного слова, внаслідок взаємодії яких виникають нові семантико-образні (нерозбірливий текст), які й розвивають у ньому властивості вираження символічних узагальнень. Переносне символічне значення постає на основі, а одного боку, значення «типова особливість», за яким воно подає вказівку на відмітність предмета, а з другого — значення «психічна здатність», за яким воно означає духовні особливості, психіко-розумову діяльність. Обидва ці значення, вступивши у (нерозбірливий текст)модію, викликають справжній вибух образності і стають уже єдиним поетичним найменуванням з яскравою внутрішньою формою. В результаті слово дух асоціює суспільну свідомість, систему ідей, ідеологію, що керує революційним перетворенням суспільства.
Оскільки в слові дух закладається важлива характеристика, то воно й виділяється у тексті. Уже функція присудка робить його наголошеним, адже як присудок воно виражає найголовнішу для повідомлення ознаку суб'єкта, ознаку, важливу для розкриття змісту твору. Але одного цього способу виділення слова авторові видалось замало. Він використовує ще й інші. Помітну роль відіграє тут перенесення слова в наступний рядок, художньо-синтаксична відокремленість його від підмета, чим викликається пауза перед ним. Однак поетові для увиразнення символічного образу потрібна подовжена пауза. З цією метою він вводить підрядне речення, яке функціонально, а отже, й інтонаційно — паузою — відмежовується від слова, яке пояснює:
Дух, що тіло рве до бою…
Але відокремленість підрядного речення від означуваного слова дух лише зовнішня, інтонаційна (як уже відзначалось, для виділення його, для підкреслення максимальної вагомості того змісту, що передається ним). Внутрішньо ж вони перебувають між собою у нерозривному зв'язку. Підрядне речення виступає у функції епітета до слова дух, є його означенням, словесно-художньою плоттю його змісту. Звернення до епітета-речення викликається, з одного боку, як уже зазначалось, інтонаційними потребами, а з другого — й змістовими. На відміну від епітетів слів епітети-речення подають не статичну, незмінно існуючу оцінку об'єкта, а динамічну, оцінку активного вияву. І це зрозуміло. Підрядне речення, як і будь-яке інше, має предикативний центр (присудок, що її є виразником динамізму). Зображення
