21
22
Австро-Угорщина
ському конґресі (1815), А. дістала назад Тіроль, Істрію, Далматію, Льомбардію і Венецію, але не потрапила відзискати проводу над Німеччиною, втраченого 1806; Франц II. перестав бути нім. цісарем, а став австрійським. Основи абсолютної монархії захитала революція 1848, яка обхопила крім Відня та Угорщини частини Італії, а також почасти Чехію та Галичину. Зразу видано широкі конституційні закони, скликано сойм в Кромеріжі та знесено панщину. В дійсності перетривало революцію лише знесення панщини, а всі інші свободи внаслідок реакції не здійснилися. Віндішґрец, Радецький та рос. війська під командою Пашкевича привернули давні порядки. Щойно після невдач в Італії 1859 дійшло до цілковитої політичної перебудови А. (1860-67). Австрія стала Австро-Угорською монархією. Вона складалася з двох політично рівнорядних федеративних частин А. (Передлітавії) й Угорщини (Залітавії) з одним монархом і спільним мшістерством закордонних справ, фінансів та війни, а позатим від себе незалежних. Територіяльно до А. належали отсі т. зв. коронні краї: Австрія Горішня й Долішня, Зальцбурґ, Каринтія, Країна, Тіроль з Форальберґом, Істрія, Далматія, Чехія, Моравія, Щлезьк, Галичина, та Буковина; до Угорщини ввійшов ще Семигород, Хорватія і Славонія, а врешті ціла Австро-Угорщина дістала 1878 мандат над Боснією та Герцеґовіною, що 1908 була анектована. Разом уся територія Австро-Угорщини 1910. р. мала 675.000 км.2 і 51,500.000 меш., в цьому 12 міл. німців, 10 міл. мад’ярів, 9 міл. чехів та словаків, 47г міл. українців, 4 1/2 поляків, 7 міл. сербів, хорватів і словінців, 3 1/2 міл. румунів, 1 міл. італійців. Національної автономії в А. не було, але була автономія поодиноких коронних країв, оперта на історичних правах та минулому тих країв, так, що коронні краї мали самоурядові установи й краєві сойми, що були в руках не конче чисельно, але господарсько сильніших народів. Позатим А. різнилася від Угорщини тим, що була менше сцентралізована й давала розмірно більше свободи розвиткові народів. Крім краєвих соймів мала А. палату панів (невиборну) і державну раду (парлямент) виборний, а крім того для полагодження спільних з Угорщиною справ відбувалися наради представників австр. та угор. парляменту, т. зв. делеґації. Парлямент та краєві сойми були від 1878 вибирані безпосередньо, себто і одних і других послів вибирано окремо, а не як передше, що посли до сойму вибирали послів до парляменту. Вибори до парляменту по 1907, а до соймів аж до розпаду А. були куріяльні, значить вибирали по рівній части послів 4 курії (дідичі, міста, торговельні палати і селяни), без огляду на кількість поодиноких виборців. 1896 додано ще 5 курію, що в ній голосували всі, вибираючи стільки послів, що кожна курія |
зокрема. Тому то українці мали багато менше послів, ніж їм належалося по їх чисельности, бо з 5 курій могли перевести своїх послів тільки в 2 останніх куріях, але й це їм не вдавалося через виборчі надужиття. 1907. р. заведено 4-прикметникове виборче право до австр. парляменту (загальне, рівне, безпосереднє, тайне), що одначе в Галичині через звісну виборчу геометрію давало українцям замість половини всіх галицьких мандатів навіть не 4/3. Австр. уряд не мав у парлямещі постійної більшости й опирався звичайно на нім. правиці (христіянські-соціяли) і польському колі (переважно дідачівсько-консервативнім). В закордонній політиці А.-У., стративши провід у Німеччині, що переходить під керму пруських королів, підпадає сама під пруські впливи. А.-У. ніби рівнорядна союзниця заключує порозуміння з Німеччиною 1879, а опісля обі з Італією 1881 і з Росією 1884. Одначе ці порозуміння показалися невдовзі зовсім нереальні. Спізнене змагання Німеччини за колонії, що вже були розділені між Англією і Францією, а також змагання за володіння морями віщували близьку війну. Безпосередній початок до неї дала політика на т. зв. Близькому Сході, себто на Балкані та в М. Азії. А саме А.-У. бажала дістати доступ до Салонік над Егейським морем, знову Німеччина заволодіти залізницею з доступом до Баґдаду та Барси над Перським заливом. Це очевидно було не на руку Англії, що змагала до територіяльної злуки Індії з Єгиптом, роз’єднаних саме територією, куди проходила баґдадська залізниця, а також не на руку Росії, що бажала мати свобіднйй вихід з Чорного моря і впливи на Балкані. Конфлікт на цьому грунті 1908 і 1912 вдалося залагодити, але після вбивства наслідника австр. престолу Франца Фердінанда сербською терористичною організацією в Сараєві (28. VI. 1914) вибухла світова війна. Воєнні невдачі й внутрішні австро-угорські політичні та господарські нездорові відносини,захитали А.-У. і останній цісар Карло мусів абдшсувати 10. XI. 1918. Договорами в Сан-Жермені, Тріяноні й радою амбасадорів у Парижі (1919—23) зліквідовано Австро-Угорську монархію, а ц територію або розділено між сусідні держави або потворено нові держави. Розділено А.-У. ось як: 1) Чехословацька Республіка 140.000 км.2 і 13,600.000 меш. (Чехія, Моравія, част. Шлезьку, півн. Угорщина з Закарпатською Україною і деякі частини Дол. Австрії). 2) Румунія 103.000 км.2 і 5,270.000 меш. (Буковина, Семигород та зах. Угорщина). 3) Югославія 92.000 км.2 і 5,750.000 меш. (півд. Угорщина, Хорватія, Словакія, майже вся Далматія, Босна, Герцеґовіна, Країна та. часть Стирії). 4) Польща 79.600 км.2 і 8,140.000 меш. (Галичина та часть Шлезьку). 5) Італія 23.400 км.2 і 1,590.000 меш. (ГІівд. Тіроль, Істрія і трохи Далматії). 6). Австрія 84.000 км.2 6,600.000 меш. (решта давньої Австрії і мала |
