зет і журналів (мається на увазі ті, що офіційно видаються в СРСР), а також «на різні адреси» «своїм однодумцям» (себто приятелям і знайомим, з якими листувався Лук яненко); в обвинуваченні говориться, що ці матеріяли «опинилися на Заході» і там «їх використовують наші вороги» з метою «імперіалістичної пропаганди», «для розповсюдження наклепів» про те, що в СРСР «немає свободи слова і друку»,«обмежуються права громадян», «немає рівности прав віруючих і невіруючих», «не виконуються Гельсінкські угоди»; говориться також, що інкриміновані матеріяли «порочать державний і суспільний лад СРСР», КПРС, органи радянської влади, радянське правосуддя і використовуються «з провокаційною метою проти СРСР», «для підривання престижу Радянської держави», «для підривання національної єдности» і т. д. і т. д. Лук’яненкові ставлять у провину й те, що він «став членом так званої Української Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод».
(Треба зазначити, що в обвинуваченнях Ю. Орлова, О. Ґінсбурґа, А. Щаранського, суди над якими відбувалися в Москві або порівнюючи недалеко від Москви, Групу «Гельсінкі» взагалі не називають; документи Групи інкримінуються, але їх не називають; суд робить вигляд, що Група взагалі не існує.)
Ось приблизний перелік матеріалів, що їх інкримінують Лук’яненкові.
Документи Української Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод; Декларація Групи, вісім меморандумів Групи, «Маніфест правозахисного руху», «Відозва до Беоґрадської наради».
Тексти, автором яких є Лук’яненко: «Рік свободи», «Відкритий лист до професора Київського університету Рубана»(був посланий до «Літературної газети»), «Проблеми інакодумства», заява до Президії Верховної Ради СРСР — з проханням дати дозвіл на виїзд із СРСР, лист до Ради Міністрів СРСР, «Відкритий
