Коли я повернувся з Донецька, начальник міліції заявив, що я їжджу самовільно й мене треба «знову» судити. «Якщо, — сказав він, — КДБ дасть письмове підтвердження, що вони вам вручили повістку й полагодили з нами питання про ваш виїзд, то цього разу не будемо судити, але якщо не дасть такого підтвердження, ви станете перед судом за порушення нагляду. Майте на увазі: це — останній раз! Якщо знову виїдете куди-небудь без нашого дозволу — будемо судити!».
Від 10 год. ранку до 18.30 я просидів у коридорі міліції, поки нарешті начальник зволив мене відпустити. (Того самого дня в обласному суді слухали справу Петра Рубана).
Наступна така подорож відбулася в травні — мене викликали до київського КДБ як свідка у справі членів Української Громадської Групи Сприяння Виконанню в УРСР Гельсінкських Угод — Миколи Матусевича та Мирослава Мариновича. Повістку вручили більш-менш своєчасно, і я ввечорі поїхав до міліції. Вартовий потелефонував начальникові додому. Я написав лаконічно, що мене викликають, і просив повідомити мене про рішення начальника. Він прийшов і, перевіривши повістку, на моїй записці великодушно написав: «Дозволяю».
Ці мої «порушення» міліція записала в постанові як підставу продовжити нагляд. Усно начальник міліції додав, що він зменшує мою свободу пересування на тридцять хвилин для того, «щоб я не ходив до молитовного будинку баптистів та не виголошував там антирадянських промов», він посилався при цьому на заяву, адресовану прокуророві области від якогось баптиста. Я пробував щось сказати, але начальник міліції пояснив, що баптисти — зареєстрована секта і перебуває під наглядом міліції. «Якщо до молитовного будинку приходить незареєстрована людина, ми її штрафуємо», — сказав він. (До речі, у списку лю-
