Погляд Грушевського на Переяславську угоду також заперечував точку зору Липинського, який бачив в ній як кінець першого етапу Хмельниччини, тобто козацького автономізму, так і позначення остаточного розриву України з Польщею через отримання нею міжнародного визнання завдяки союзу з Московією[1]. Грушевський присвятив цілий розділ «Історії» дослідженню Переяславської угоди, яку вважав формою протекторату або васальними відносинами, але він не надавав їй жодного значення у своїй періодизації. Український текст 2-ї книги 9-го тому починається з глави 6-ої, в якій розглядаються переговори, що привели до угоди, але не через те, що Грушевський вважав їх історичною цезурою, але просто тому, що 9-й том був занадто великим, щоб бути надрукованим однією книгою, і було зручно почати 2-гу книгу саме з цієї глави[2]
Для Грушевського поворотним пунктом козацької доби та кінцем першого етапу гетьманату Хмельницького стали 1649–1650 роки. Другий етап закінчився в 1655 році, коли козаки розчарувався в Московії та знову стали докладати зусиль, щоб об’єднати всі українські землі й домогтися повної незалежності. Липинський, навпаки, вважав присягу пинської шляхти на вірність Богдану Хмельницькому (1657) великим переломом, який повністю інтегрував козаків і шляхту до гетьманського державотворчого проекту, що був перерваний тільки передчасною кончиною Хмельницького. 9-й том «Історії» Грушевського завершується зі смертю гетьмана, що збігається з періодизацією традиційної української історіографії, яка ставила гетьмана в центр подій, а також з періодизацією державницької школи. Це, однак, було не просто даниною традиції: скоріш за все, це була можливість відповісти на виклик державників.
Коли Грушевський брався за перо, щоб написати свої «Загальні завваження», його непокоїло спростування тез державницької школи, перш за все Липинського, хоча його основними критиками на той час були історики-марксисти радянської Україні, і на створені ним після повернення в Україну у 1924 році історичні установи вівся наступ. Можна припустити, що Грушевський, прагнучи за радянської влади зберегти українські історичні дослідження, був не в змозі критикувати підтримувану державою марксистську історіографію і, можливо, навіть вважав вигідним дистанціюватися від нерадянських вчених. Проте його вибір опонентів також може бути інтерпретований винятково в інтелектуальному плані. Історики-марксисти спродукували небагато такого, що могло розглядатися як противага науковій роботі Грушевського з історії ранньомодерної України, в той час як Липинський запропонував детально розроблену концепцію періоду, яку Грушевський визнав надмірно ідеалізованою[3].
- ↑ Липинський В. Україна на переломі. — С. 22.
- ↑ Про інтерпретацію Переяславської угоди Грушевським та Липинським див. Basarab John. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982. — P. 129–139.
- ↑ Для порівняння поглядів Грушевського та Липинського див. Масненко В. Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського, та Гирич І. Державницький напрям і народницька історіографія (на тлі стосунків Михайла Грушевського і Вячеслава Липинського). Див. також Pelenski Jaroslaw. Der ukrainische Nationalgedanke im Lichte der Werke M. Hruševs'kyjs und V. Lypyns'kyjs’. Ph.D. diss., Ludwig-Maximilian-Universität, München, 1957, ця дисертація частково опублікована: Geschichtliches Denken und politische Ideen V. Lypyns'kyjs // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. — 1961. — N. 9. — S. 223–246.
