льного укладу історії східного слов'янства", у якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу (про яку ми вже згадували вище). Це давало можливість українському рухові ставити питання про національно-державні прагнення українського народу, що й було зроблено з початком Української революції. Тепер настав час конкретизувати вимоги, визначивши територіальні межі "українських земель".
Питання про автономію вперше широко і публічно обговорив Всеукраїнський національний конгрес, проведений УЦР 6–8 квітня 1917 р. у Києві. У першому представницькому форумі українського руху взяло участь близько 1 тис. делегатів від різних українських політичних, громадських, професійних, культурних організацій. Конгрес перетворив Українську Центральну Раду на загальноукраїнську організацію, зробив її керівним органом українського національно-визвольного руху, переорієнтував діяльність з культурно-просвітницької на державотворчу, наскільки така уявлялася в момент спалаху революційного романтизму. Конгрес став важливим етапом у розвитку Української революції, продемонструвавши серйозність і невідкладність українських національних домагань. Як вказує О.Бойко, на ньому прозвучало вісім науково-теоретичних рефератів і доповідей, що торкались різних аспектів автономії України. Доповідачами виступали провідні діячі національного руху, відомі вчені і фахівці Н. Григоріїв, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський, Ф. Матушевський, П. Понятенко, В. Садовський, М. Ткаченко, О. Шульгин, в обговоренні взяли участь близько 100 делегатів.
У рефераті Ф. Матушевського "Права національних меншостей", прочитаному перед учасниками конгресу 6 квітня, значне місце було відведене проблемі території. В українських політичних колах на той час найбільш поширеною була звична думка про визначення меж України за етнографічним принципом. У відповідності з ним, українськими вважалися землі, на яких більшість
