му самоназиванні. А потім опишемо процес формування та уточнення етнічного ареалу українців географами, картографами, етнографами та статистиками ХІХ ст.
Як цілком слушно зазначає історик В.Маслійчук, "власне поняття "Малоросії", "Росії", "України" не мали тривалий час ані історико-політичної, ані географічної визначеності, лише певним осердям Малоросії повсякчас вважали територію колишньої гетьманської держави. Назва "Україна", поширена у козацьких літописах та фольклорі, сприймалася як "країна", "земля", однак мала певну забарвленість насамперед "окраїни", прикордонного краю: як щодо Речі Посполитої (Польщі) існувала "Україна" в розумінні старих козацьких вольностей на правому березі Дніпра, так і щодо Московської держави (Росії), де "Україною" виявлявся великий прикордонний регіон (у тому числі слобідські полки). Ця ситуація почала утверджуватися і стала питомою наприкінці XVIII ст.". В своєму аналізі регіональних назв Лівобережжя цей автор показує цікавий процес міграції (навіть певні рокіровки) назв "Україна" та "Малоросія" поміж колишньою Гетьманщиною та Слобожанщиною. Певний час Слобожанщина передувала у своїй "українськості", що було спричинено й зокрема адміністративним чинником – існуванням Слобідсько-Української губернії до 1835 (після цього – Харківська) та тим, що до часу Слобожанщина не входила до Малоросійського генерал-губернаторства, яке містило лише Гетьманщину.
Для поширення західноєвропейських ідей романтизму та похідного від нього романтичного націоналізму необхідна була концентрація освічених людей, доступ західних інтелектуальних впливів. Таким осередком став Харківський університет у 1804 р. Він, до відкриття Київського (1834) по суті зосередив у своїх стінах найкращі інтелектуальні ресурси "обох Україн". Саме на цей час припадає поширення видань з назвою "Український …", а у дослідження та збірках фольклору прикметник "малоросійський" (пісні, думи і т.ін.) поступово заступається на
