Втім, подібні прецеденти "неясності" щодо питання "народ-країна-держава" траплялися не лише з Україною і українцями або Польщею і поляками: наприклад, в амстердамському "Історичному атласі" Шателена і Гудвіла 1720 р. другий упорядник з подивом зазначав щодо Богемії (Чехії), частини Священної римської імперії: "Хоча цю країну і зображають на усіх картах Німеччини, хоча вона входить до складу Імперії, проте залишається самостійною державою. Її закони і звичаї відрізняються від німецьких, навіть мова її інша; через це ці дві причини та держава — вид одиничний і неповторний у цьому просторому краї". Критерії "заслуги перебувати на карті" "країною або державою" були ще розмиті і диктувалися баченням політичного простору феодально-династичної доби. На питання, чому на карті Німецької імперії мусить бути окремою слов'янська Чехія-Богемія (попри те, що політично це умовна Німеччина або ж конкретніша Австрія як тодішній осередок Священної римської імперії), відповість вже ХІХ століття, — принаймні в особі мовознавця та етнографа Павла-Йозефа Шафарика, але про це — нижче.
Протягом першої половини ХІХ ст. можна було спостерігати, як народи починають потрапляти на загальногеографічні та етнографічні карти. Українці ось-ось мали вигулькнути, — от тільки неясно під якою назвою (принаймні точно не як "українці", бо такої їх прийнятої спільної самоназви ще не існувало). Бо ж на початку століття уявлення західних європейців про народи сходу континенту були вельми химерними: вважалося, що на західній Україні мешкають поляки, а у Закарпатті — якійсь "мадяро-слов'яни".
Що ж до України, то вона принаймні існувала як історичне явище (на історичних картах) та як регіональна назва Наддніпрянщини. Наведемо доволі якісний приклад.
Вагомим джерелом з еволюції зображення української історичної, етнічної та політичної топоніміки у Західній Європі ХІХ ст. є французький "Універсальний атлас фізичний, історичний і політичний Дюфура" (Париж, 1860, кар-
